Я з родиною жила в Лисичанську. Перший день війни провела у підвалі. Місто постійно обстрілювали. Буле дуже важко дивитись, як місто руйнують у нас на очах. 

Моєму батькові після інсульту паралізувало ногу - йому треба було колоти уколи. Я консультувалась із сімейним лікарем по телефону, бо медиків у місті не було. Потім я вирішила все ж таки виїжджати, аби врятувати батьків. 

Коли ми полишали місто, біль в душі був дуже сильним. Ми їхали в нікуди.

Зараз зупинились в Дніпрі. Я знаю, що моє житло пограбували чеченці, і від цього дуже боляче. Але я вірю, що країна відновиться після перемоги і ми повернемось додому.