Вікторія Володимирівна пересиджувала обстріли в сусідській квартирі, а її кума – у драмтеатрі. Квартира згоріла вщент. На драмтеатр окупанти скинули бомбу. Напередодні Вікторія заходила до театру. Тоді над ним також кружляв літак. 

Мені 54 роки. Я жила в Маріуполі. Працювала головним бухгалтером у лікарні. Мала житло. Життя було мирним і стабільним.

У перший день війни я була на роботі. Чула вибухи, що лунали у Східному мікрорайоні. Наступного дня я також працювала, а 26 березня вже не змогла дістатися до роботи через обстріли. Другого березня зник зв’язок. Я спробувала евакуюватися від драмтеатру. Там було багато охочих виїхати. Однак з’явилася інформація, що російські військові не дають змоги покинути місто. 

З сьомого березня почалися авіаудари. Уже не було ні води, ні їжі, ні тепла, ні світла. Люди їздили по воду між обстрілами. Я ховалася у квартирі, а моя кума – у драмтеатрі. Вона була там, коли стався авіаудар. Вижила. А я заходила в драмтеатр 15 березня. Тоді над ним кружляв російський літак.

Найбільше шокували авіаобстріли. Здавалося, що від них нікуди не можна подітися. Коли я їздила по воду, бачила багато трупів і нерозірваних снарядів. 

Єдиний зв’язок із цивілізацією був завдяки нашим поліцейським. Вони привозили їжу та розповідали новини. Продукти, які вони підвозили до будинку, ділили на всіх. Люди об’єдналися, ділилися всім і допомагали одне одному. 

15 березня загинули люди, які готували їсти біля сусіднього будинку. Снаряди прилітали й у наш двір. Я виїхала 16 березня під обстрілами. Квартира сусідів, у якій я ховалася, згоріла вщент. 

По дорозі я бачила безліч трупів. На дорозі був великий затор і купа блокпостів. Я цілу добу добиралася до Бердянська. Довго стояла на в’їзді в місто, бо окупанти ретельно перевіряли кожного, особливо чоловіків. Поки чекала на евакуаційні автобуси, поселилася з іншими переселенцями в готелі. На сьомому поверсі розмістилися російські військові. Вони обшукували нас. 

Моя донька – лікар. Вона працювала в Харкові. У перші дні війни, поки був зв’язок, я встигла сказати їй, щоб вона їхала до Івано-Франківська. Туди виїхав її хрещений. Він пообіцяв доглядати її, якщо б я не вижила. 23 березня я добралася до Івано-Франківська. Донька вже й не сподівалася побачити мене. 

Живу надією, що ми повернемося в український Маріуполь. Можливо, війна закінчиться цієї осені. В Івано-Франківську є центр ЯМаріуполь. Люди, які приходять туди, – наче велика родина з одного міста. 

Я хочу повернутися на свою роботу. Можливо, буде якесь житло. Сподіваюся на компенсацію від держави. Спілкуюся з колегами. Усі вони згодні їхати навіть у руїни, аби був дах над головою та український прапор.