Олена з чоловіком думали, що то вже атомні бомби, котли російські літаки кидали на завод багатотонні снаряди.

Ми з міста Маріуполь. Я там народилася, вивчилася, вийшла заміж. У мене двоє дітей – шість і дев’ять років. Чоловік працював на «Азовсталі», я була домогосподаркою.

24 лютого мені зателефонував чоловік (він рано їздив на роботу) і сказав, що стріляють і почалася війна.

Поки жили в окупації, ми бачили, скільки вмирало людей, як руйнували наше місто. Страшно було за дітей. Усе було важко. Ми жили у своєму домі, від обстрілів ховалися в підвалі. Ми виїхали десь 18 березня.

Через два дні після того як ми поїхали, ракета влучила прямо в ту кімнату, де ми ховались. Будинок повністю згорів.

Біля дому в нас була криниця. Чоловік ходив набирати воду. І нам набирав, і матері возив, і дядькові, й друзям. Їздив на велосипеді. В нас були деякі запаси їжі. Ми готували її на вогнищі у дворі. Дуже економили. Супчик варили, годували дітей. А що залишалося, те самі їли.

Ми жили на підвищенні, бачили «Азовсталь», бачили, як літак кидав багатотонні бомби, як від них почали підніматися «гриби». Ми думали, що то вже атомні бомби кидають. Через нашу вулицю їхала колона – день, другий. Ми спитали, чи можна виїхати, зібралися й поїхали з колоною. Ми не знали, куди їдемо. До Запоріжжя добиралися два дні, а в мирний час доїжджали за дві години. В дорозі ночували в селі, нас приютили люди.

Ми знайшли роботу. І чоловік, і я. Орендуємо квартиру. Звісно, умови там дуже погані, але ми зараз не можемо собі дозволити щось краще.

Я мрію, що війна скінчиться дуже скоро. Але те, як веде війну країна-агресор, не відповідає жодним нормам права. У них немає нічого святого, і ми не можемо передбачити їхні дії. Це як з психічно хворими - від них не знаєш, чого очікувати. Але ми віримо в ЗСУ, вони наближають нашу перемогу.