Мені 59 років, не працюю, бо я на групі. Проживала я в Преображенці у приватному будинку. Росію я завжди вважала ворогом. Для мене це ворог ще з 2014 року. 

Холод, жах, страх - такі перші почуття. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що ще хоч газ був. Було дуже холодно.

Вже у квітні були перші прильоти. Це був просто жах! Ми тікали до погреба, сиділи там. Серце вискакувало, ніякі заспокійливі не допомагали. 

Згодом вирішили виїхати. Повкидали все, що могли, в машину, і втекли до родичів у Запоріжжя. Коли ми виїжджали, то ззаду стріляли. В нас у дворі щось впало, і в сусідів прилітало. Ми дивом спаслися: заховалися за літню кухню і чули, як били осколки.

Добре, що ми не на окупованій території - бували такі дні, коли ми приїжджали по речі додому. От дивишся на цих людей, які рятують свої речі, і думаєш: до чого дожились, що люди під обстрілом їдуть і забирають все, що тільки можна! А ми вже все кинули, бо у нас вже все згоріло. 

До війни ми з дому зробили просто лялечку. А вони все знищили. Все, що ми роками наживали, будували, - все розрушили.

У майбутньому якби Бог дав мені сил відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.