Сім’я в нас маленька: я та чоловік. Він інвалід першої групи по зору - сліпий повністю, а я пенсіонерка. Донька в нас є з онуком, але вони в Польщі вже декілька років. Ми проживали в місті Лимані Донецької області. Мені 61 рік.

Були ми вдома, прокинулися. Мені зателефонували та сказали, що війна. Я спочатку не повірила, а потім увімкнула телевізор. А тоді вже до нас стали ближче підбиратися, була стрілянина, ми бігали в коридор і ховалися від прильотів, бо хорошого погреба в нас немає.

У чоловіка цукровий діабет. Ми кинулися по ліки, а їх уже не було. Ми не закуповували раніше. Продукти мені подруга приносила, і один раз отримали гуманітарну допомогу. Дякую.

Свистіло над хатою, все вибухало. Ми ночами не спали, було дуже страшно. 9 квітня ми виїхали з дому, а незабаром наше місто окупували. 

Усе шокує: дім втратили, родина роз’їхалася, і коли зустрінемося – хто його знає. А приїхати в такому віці зі сліпим чоловіком у розбиту хату також страшно. Хто мені її полагодить? 

Поки не виїхали, ще були і світло, і газ. А коли місто захопили, тоді все зникло. 

Ми в автобус сіли й поїхали. У нас із евакуацією не було проблем. Нас на автовокзалі збирали, ми тисячу за кожного заплатили та поїхали. Переночували в Дніпрі, а тоді нам запропонували їхати до Кривого Рогу, і ми погодилися. Зараз тут орендуємо квартиру.

Зворушує те, що звільнюють території, зайняті ворогом. Дуже хочеться, щоб швидше. Дякую ЗСУ. Дуже б хотілося, щоб племінника обміняли з полону. Додому хочу повернутися. І щоб був мир.