«Ми – опора для самих себе»

Це нерозуміння, у кого просити допомогу в разі чого, адже на початку воєнних дій швидку було неможливо дочекатися і навіть додзвонитися до неї.

Був кінець червня 2014-го. Ми зібралися за обіднім столом.

І раптом страшний і гнітючий гул військового літака. Він з кожною секундою наближається. Бомбардувальник летів дуже низько, а коли навис над нашим будинком, здавалося, що життя на мить зупинилося.

Від його жахливого звуку деренчало все скло в будинку, підстрибували стільці. Трохи пізніше ми дізналися, що його збили під Дебальцевим.

А ще… як можна передати ті відчуття, коли розумієш, що тебе від смерті відділили всього 150 метрів? Поруч з будинком у дворі школи-інтернату розірвався снаряд. Тоді дивом ніхто не постраждав.

Найважче – втрачати рідних людей. У червні 2014-го не стало батька мого чоловіка. У 2016-му помер мій тато. В обох зупинилося серце. Не витримали, не змогли змиритися з цими подіями й тим болем, який несе війна.

Через війну ми були змушені покинути свій дім і звичне життя. Ми втратили можливість бути поруч з нашими мамами, які залишилися там. Вони вже літні, їм будь-якої миті може знадобитися допомога, а хто прийде на допомогу?

Ми втратили безпеку – це передусім. А потім почалися фінансові труднощі. Моє підприємство почало затримувати зарплати. Завод, на якому працював чоловік, захопили військові. У нас підростає дочка, зараз їй 14 років. Ми не розуміли, яке майбутнє можемо їй дати на території, де йде війна. Тому були змушені виїхати.

Зараз живемо в орендованій квартирі без відчуття свого сімейного вогнища та в очікуванні якихось непередбачених труднощів. Морально тисне неможливість провідувати рідних тоді, коли вважаєш за потрібне.

Про що думають і говорять люди, які постійно живуть у зоні бойових дій?Нормальні, адекватні люди дуже хочуть, щоб війна закінчилася. Вони розуміють, що в її продовженні зацікавлені тільки політичні ділки, і не розуміють, чому в цій ситуації страждають вони. Мирні люди потребують допомоги, особливо психологічної.

Особливо нужденні жителі міста отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова.

Бачила фури від Фонду з благодійною допомогою і машини Червоного Хреста. Про те, щоб хтось ще допомагав, мені не відомо.

Найстрашніше у війні – смерть і залишитися одному без надії дочекатися допомоги.

Щастя – повернутися у свій затишний, мирний дім. Щастя, коли ти в колі сім'ї, й усі здорові та живі. Мрію, щоб закінчилася війна й усі повернулися додому неушкодженими.

Тепер я знаю, що, коли постає вибір: жити в рідному домі чи виїхати, зберігши життя рідних, я виберу друге. Я впевнена, мій дім там, де моя сім'я, де я, хоча дуже сумую за рідними стінами. Ми – опора для самих себе.