Жителі села покидали райони, що обстрілювали, вивозили родини в безпечне місце, втрачали роботу. Маленька Марія навчилася не піддаватися паніці і заспокоювати оточуючих.

Був 2014 рік, літо. Я з маленьким братиком сиділа вдома. Раптом ми почули постріли, поруч почали падати снаряди. А батьків вдома не було, і ми не знали, куди йти і що робити. Просто сиділи і чекали, коли приїдуть батьки додому і якось нас вкриють від цього всього.

Ось так я почула перший раз постріли і дізналася, що таке війна. Папи не було в селі, а мама була на роботі недалеко від нашого будинку. Але її не могли випустити з роботи, тому що по селу розривалися снаряди. Прибігли сусіди і забрали нас до себе.

Батьки дуже сильно злякалися після цього. Ми вночі прокидалися від пострілів і не знали, що буде далі, тому зібралися і поїхали. Було страшно міняти місце, але вдома перебувати було ще страшніше. Одинадцять місяців нас не було вдома. Я ходила в школу, все було нормально, але за будинком дуже сильно сумували. А потім повернулися.

Папі довелося звільнитися з роботи, тому що його змушували вийти на роботу, хоча були обстріли. Він не вийшов - і втратив роботу. Але все налагодилося, можна сказати, що він швидко адаптувався на новому місці. Мамі теж довелося звільнитися, і тато сам тягнув сім'ю, якщо можна так висловитися.

А я навчилася зберігати спокій, не піддаватися паніці, фільтрувати отриману інформацію, більше заспокоювати не себе, а людей навколо, тобто навчилася справлятися з поганими емоціями.