У 2014 році спочатку бомбили Луганськ, потім тут почалося. Летіли снаряди повз будинок і було страшно. І вночі «Гради» летіли ... У мене великий будинок, було вибите все скло. Дуже страшно було!

Я-то народилася під час війни, в 1941 році, але була маленька, мало знала. Тільки голод відчувала. А тут я скажу, що голоду не було, тому що нам багато допомагали і допомагають. І грошима, і продуктами допомога була.

Коли були бойові дії, стріляли в мене на очах. Ми ховалися, сиділи в хаті, коли не знали, куди сховатися. І в льох бігали, а вночі ой! У нас були такі сім’ї, які, коли летіли снаряди, вибігали в льох ховатися і на ходу в дворі три людини вбило відразу.

Сусіди тут є, а з родичів — нікого. Діти живуть рівно 14 кілометрів від мене. Наш кордон – це річка Донець. Вони в самому райцентрі живуть. Раніше їздили через Станицю, потім приїжджаєш додому. Діти через війну сім років у мене не були. Живу одна, від цього дуже погано. А як бомбили, так і світла не було. Це не передати й словами. У нас свої свердловини, тому, коли немає світла, воду не увімкнеш.

Війна розлучила нас із дітьми. Поїхати я не можу, дуже сумую. Самотність – це страшно.

Усе це дуже вплинуло на здоров’я. То одне болить, то інше. Які нерви... Від страху падали в городі.

Приїжджали психологи, працювали з нами. Ми отримували допомогу від Ріната Ахметова, нам продукти давали. Ще поляки допомагали. Кому плівку давали, кому що потрібно було.