Петров Данило, 10 клас, Науковий ліцей "Політ" при Обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка" Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Тетяна Олексіївна  

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого, дві тисячі двадцять другий рік... Дата, яка ввійшла не тільки у вітчизняну історію, але й запам'ятається всім поколінням українців. Ця дата пов'язана зі страхом, переживаннями, із жахливими подіями, що нас ми переживаємо. До 24 лютого в кожного українця були плани на майбутнє, ми планували подорожувати, сподівалися на те, що на нас чекає дуже гарне майбутнє, в кожного українця була своя мрія.

Ми хотіли жити у вільній та Незалежній Україні, планувати, працювати, навчатися. Ми не могли навіть і подумати, що на нас чекає далі...

…Уночі на четвер о другій годині я почув шум літака, подумавши, що це мені наснилося. Прокинувшись зранку, я навіть не здогадувався, що вже розпочалася війна, мама поїхала на роботу, а я залишився зі старшим братом удома, бо в нашій школі був запроваджений карантин і навчання було дистанційним. Як поснідав, моя однокласниця та подруга написала, що розпочалася війна, я ж до останнього в це не вірив, як і інші українці до останнього не вірили. Невже це все не сон? Невже це відбувається з нами?

Війна, що розпочалася тисячу днів тому, змінила моє життя назавжди. Кожен день приносив нові виклики, але також і нові усвідомлення.

Я пам’ятаю, як раптом вулиці міста заповнилися людьми, які намагалися вирватися з полону невизначеності. У ці моменти я усвідомив, як важливо цінувати прості радощі — спілкування з друзями, прогулянки на свіжому повітрі. Перші місяці були дуже тривожними, вони були сповненими шоку та страху. Я дуже добре пам'ятаю, як люди купували майже весь крам у крамницях, які черги були на кордонах.

З моєї родини мій батько, мої два рідні дядьки пішли на фронт, вони поранені, але продовжують боронити нашу країну.

Великодньої неділі другого квітня 2022 року в моєму місті вперше пролунали вибухи, біля мого будинку було атаковано об'єкт інфраструктури, тоді вперше ракети пролетіли в мене над головою, і тоді вперше я відчув, що таке війна. Звісно, неможливо не згадати 27 червня 2022-го. Саме цю дату не забуде моє місто ніколи, того дня росія вдарила ракетою по одному з найвідоміших та найбільших у моєму місті торгівельному центрі "Амстор".

Росія продовжує знищувати з лиця землі нашу країну, наші села, наші міста.

Та нас, українців, це не зламає, ми продовжуємо об'єднуватися, ми допомагає нашим захисникам та захисницям. Як би їм тяжко не було, а вони нас сьогодні захищають. Наразі, після 1000 днів війни, я бачу, як ця ситуація формує нове покоління, сповнене рішучості та надії. Ми всі навчилися боротися за своє місце під сонцем. Я вірю, що наші зусилля не марні, і, хоча майбутнє залишається невизначеним, спільні цінності, надія та єдність — це те, що допомагає нам іти вперед.

Війна стала не лише випробуванням, а й шляхом до глибшого розуміння себе й світу.

Війна принесла з собою трагедії, які важко осягнути: зруйновані будинки, утрати рідних, мільйони біженців, які змушені покинути свої домівки. Кожен день посилає нові виклики, але й нові приклади героїзму. З перших днів війни наші військові, волонтери та прості громадяни показують світові, що таке справжня відвага. Вони захищають не лише свою країну, але і європейські цінності, борючись проти агресора.

Кожен день війни – це також боротьба за майбутнє. Незважаючи на постійні загрози, наша країна продовжує жити й працювати.

Діти продовжують ходити до школи, люди знаходять можливість допомагати один одному, бізнеси намагаються підтримувати економіку. Ми вчимося жити в умовах війни, але не здаємося, тому що наша мета – перемога і мир. Не можна не згадати про величезну підтримку міжнародної спільноти, яка допомагає Україні пережити ці важкі часи. Ці тисяча днів показали, що Україна не самотня в своїй боротьбі.

Світ об’єднався навколо нашої країни, надаючи гуманітарну, військову та фінансову допомогу. Це додає нам впевненості, що справедливість переможе.

Однак найголовніше, що ми винесли з цих тисячі днів, – це те, що український дух незламний. Ми вчимося бути сильнішими, мужнішими, ми віримо в наше майбутнє й продовжуємо боротися за нього. З перших днів війни я також доначу на Збройні сили України, ми з рідними збираємо одяг, їжу та передаємо на фронт. Сьогодні війна триває, і ми не маємо забувати про це, бо щодня росія вбиває наших військових, наших дітей та мирних жителів. Нам потрібно об'єднуватися, допомагати військовим, робити все заради перемоги! Ми маємо перемогти!

Я дуже сподіваюся, що це жахіття скоро закінчиться – і ми будемо відбудовувати нашу країну й жити на мирній землі.

Щодня ми дякуємо нашим захисникам та захисницям за те, що ми є, що в мене є змога навчатися, працювати, співати, танцювати, ходити до репетиторів тощо... Я дякую кожному за те, що вони захищають! Хай усі повернуться додому живими! Слава Україні! Героям слава!