Їй дуже довго не вірилося, що почалася війна. Ще рік сім’я терпіла, чекала... Але коли прямими влученнями було пошкоджено будинок, згоріло житло в сусідів, вони з чоловіком взяли документи й чотирьох неповнолітніх дітей і виїхали...

Дуже довго не вірилося спочатку [що почалася війна]. Але з 14 квітня 2014 року пішли «Гради», танки. Ми спочатку думали, що це навчання якісь. Але коли настав вечір, ми вже зрозуміли, що це не жарт. Спочатку повний ступор. Мозок відмовлявся розуміти, що насправді це ніякі не навчання, а дійсно відбуваються воєнні дії, і такі, що було страшно за дітей у першу чергу.

Близько року ми ще терпіли, думали, що зараз закінчується, все пройде. Але коли вже згоріли під нуль сусідні будинки й наш був пошкоджений, тобто були прямі влучення, ми з чоловіком не витримали, забрали дітей, взяли документи й виїхали до Маріуполя. Тому що не залишалося сил усе це терпіти. На той момент у нас четверо неповнолітніх дітей було.

В один день звалилося все! Скільки ми жили, працювали, старалися, будувалися, хотіли кращого для дітей! Тим паче, два хлопчика в мене досі стоять на обліку з бронхіальної астми. Найстрашніше було – якщо не буде світла і, не дай Бог, почнеться в дитини задишка, ви просто не зможете надати йому допомогу. Але, як то кажуть, Бог милував.

Плюс психологічний вплив. Дітки сприймали дуже страшно. Коли ми переїхали до Маріуполя, я дітей більше двох років водила до психологів. Діти просто малювали двома олівцями: чорним і червоним, кольори інші були відсутні. Але завдяки психологам і тому, що ми займаємося спортом, пішли танцювати (троє танцюють), трішки все забулося. Як то кажуть, час лікує.

Знайшли роботу. Спочатку винаймали квартиру, потім Маріупольська адміністрація виділила нам житло, стало набагато легше. Що буде завтра – знає один Бог.

Ми будувалися, брали кредити, усе вкладали в будинок, на оздоровлення дітей. Досі ми з деякими банками судимося, тому що в нас можливості просто не було вчасно повертати кредити – в один день втратили все.

Головне, що хоч всі живі-здорові, а інше все додасться. Я жінка, але із самого дитинства дуже сильна по натурі. Я виросла без тата, мама постійно працювала. Життя навчило бути сильною, не здаватися ніколи. Нехай впав на коліна – піднявся й пішов. Плюс ще сім’я, рідні, близькі, є заради кого жити. Тепер у мене ще й онук з’явився. Тому життя прожите не дарма. Прикро, звичайно, що багато нашої праці було перекреслено. Але, як то кажуть, що нас не робить слабкішим, те робить сильнішим. Намагаємося не впадати у відчай, прориватися в житті далі, дітей піднімати. Крутимося, як можемо.

Не можна ніколи здаватися! Ніколи! Я і сама все життя так живу, і дітей навчаю: що б в житті не сталося, не впадати у відчай і не здаватися. Найголовніше – здоров’я і життя людини, а те все – справа наживна.