Війна для мене – це втрачені життя, велике горе, внутрішня порожнеча та якийсь крик, який не має звуку. Ти кричиш, але цього не чути.

Війна на Донбасі почалася, коли в нас намагалися штурмувати міську раду. І колись я думала, що це взагалі неможливо. Війна десь далеко, може, в Сомалі, Афганістані, Пакистані, але вона неможлива в Україні. 9 травня 2014 року, коли у нас були танки в місті, я зрозуміла, що війна дуже близько. Також був обстріл Лівобережного району, і там дуже багато постраждало мирних жителів. Я розумію, що війна вже тут, у моєму будинку. Ось така в нас реальність.

Найбільше запам’яталася моя робота. Я працювала тоді з жінками, які пережили домашнє насильство. Пам’ятаю свої перші перетини військових блокпостів, заміновані поля, де люди не можуть нічого посадити й виростити, пам’ятаю травмованих дітей, що плачуть. Потім ці історії жінок, які втратили близьких... Загинув мій однокласник, який пішов на війну. Це було дивне відчуття. Із цим хлопчиком ми вчилися. І ось людини немає.

Пам’ятаю, коли над містом літаки військові літали. І нам було страшно, що зараз почнеться бомбування. З мамою ми збирали рюкзак, були готові все залишити й кудись бігти. Така мить не настала, ми залишилися вдома, але були завжди напоготові.

Потім я їздила по роботі в інші країни світу – в Індію, Шрі-Ланку, де була волонтером. І коли я їхала далеко від будинку, то постійно хвилювалася за близьких. У нас же зараз інше розуміння, що насправді цінне, а що ні.

Ми вдячні за те, що в нас є зараз, що наші близькі живі і здорові. І [сталася] переоцінка значення незалежності України.

Я навчилася бути вдячною за те, що в мене є, і не скаржитися. Тому що коли я чую історії інших людей, то розумію, що ситуації можуть бути набагато страшніші.