Блудова Юлія, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 55 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Надуєва Наталя Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На Різдво 2020 року ми придбали нову квартиру, щоб бути ближче до дідуся і бабусі, допомагати їм. Ми відчували радість від того, що тепер разом можемо підтримувати їх, бути поруч, коли це потрібно. Ми довго самотужки робили ремонт, обирали дизайн, училися фарбувати та ґрунтувати.

Увечері 23 лютого 2022 року я лягала спати  у нове ліжко у власній кімнаті, поряд, як і завжди, був мій улюблений сірий кіт.  Я була цілком щасливою.

Проте вранці 24 лютого все змінилося. Я прокинулась від гучних вибухів на Салтівці в Харкові. Спочатку подумала, що це салют. Люди в сусідніх будинках  почали вмикати світло, виходити на балкони, здивовано переглядатися між собою.

Ніхто не розумів, що відбувається.

Зателефонувала бабуся. З її вікон на 16-му поверсі Північної Салтівки було видно вибухи. Уперше ми почули  слово “війна”. Потім нове слово "прильоти". Воно  увірвалося в життя людей, не маючи нічого спільного з подорожами чи мріями про далекі країни.

Замість цього воно стало символом небезпеки, страху та руйнування.

Життя перетворилося на низку нових реалій: бомбосховище, сирени, світломаскування. Усе, що ще вчора було важливим, втратило сенс. Мозок відмовлявся приймати нову реальність.

У паніці ми зібрали документи,  гроші, необхідні речі та нашого британського кота Ейнштейна. Вирішили покинути місто, хоча до кінця не вірили в те, що це потрібно.

Ми виїхали в Харківську область, але дідусь залишився на Північній Салтівці. Він не хотів залишати дім, бо був переконаний, що як чоловік, хоч і похилого віку, має залишатися, щоб допомагати іншим.

Він передавав інформацію про рух техніки, вибухи, пожежі на гарячі лінії. Він був свідком прильотів по сусідніх будинках, школі, дитячому садку.

Зникло світло, вода, опалення, не працювали магазини - і їжа закінчилася, розрядився смартфон, а згодом і кнопковий телефон. Зв'язок обірвався - і ми жили надією, шукали шляхи його евакуації…

У цей час бабуся була усміхнена, весела, жартувала, а ми не розуміли: як це можливо. Може, вона не кохає дідуся?

Коли нарешті ми змогли його вивезти,  (це цілий трилер), то бабуся цілувала дідуся, обіймала,  і в неї сльози лилися без зупинки, і ми зрозуміли, що то була маска, за якою приховувалися справжні емоції, це захисна реакція психіки: удавати, що все добре, коли серце розривається на шматки.

Життя стало випробуванням, до якого ніхто з нас не був готовий.

Але справжній біль я відчула пізніше, коли ми вже опинилися в маленькому селі на півночі Німеччини, де постійно йде дощ і холодно. Там, де ми мали бути у безпеці, я почала думати про зраду. Ми залишили нашого кота у родичів, думаючи, що їдемо ненадовго. Вважали, що дорога буде для нього занадто стресовою, а морози – небезпечними.

Родичі запевняли нас, що з ним все буде добре. Але Ейнштейн помер від зупинки серця. Ми так і не повернулися до нього.

Ця думка переслідує мене щодня. Чому ми його залишили? Бо вірили, що все закінчиться за місяць. Бо не знали, куди саме їдемо. Бо не мали плану.

А тепер ця втрата лежить важким тягарем на серці.

Моє серце залишилося в Україні, там, де наш дім, де я прокинулась того ранку. Зараз я живу в Німеччині, намагаюся знайти себе в нових умовах. Вчу мову, беру участь у мітингах, займаюся волонтерством.  

Зокрема у  “Тафелі”, де  я допомагаю з перекладом українським родинам, а також видаю їжу людям, у яких скрутне матеріальне становище.

Разом з іншими дітьми з України на Різдво ми показували виставу, у якій заспівали “Щедрика”. Збирали донати для постраждалих від руйнування Каховської ГЕС. У Німеччині я зустріла дітей, які були в окупації в Бучі, Мелітополі, Херсоні…

Їх історії ще раз доводять, що “свобода”, “безпека”, “право на життя”  – це не просто слова.

Це те, що кожного дня доводиться виборювати військовим, медичним працівникам, рятувальникам, електрикам, волонтерам…

Щиро дякую кожному, хто наближає ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ!