У нас на Луганщині війна розпочалась ще у 2014 році. Тоді ми відразу виїхали в Старобільський район. У мене донька народилась у 2014 році. Щоб один раз до мами з'їздить, робила на малу документи. Потім маму умовили, щоб вона до нас виїхала, в Україну.

24 лютого 2022 року мені чоловік зателефонував і сказав, щоб збирали речі і виїздили в місто Дніпро. Ми зібрали все швиденько і виїхали в той же день. У мене двоє діток. Було страшно, але добрались благополучно. До цього часу в місті Дніпро проживаємо. Нас поселили в дитячий табір і сказали, де гуманітарну допомогу можна отримати. Ми їздимо та отримуємо потрошку. В принципі, вистачає. Батьки і бабуся залишились в окупації.

Мій брат рідний був у Бахмуті. Три місяці нам дуже важко було, бо нічого про нього не знали. Та слава Богу, він живий там. Дуже багато його друзів з роботи загинуло. Брат теж військовий. Він нам нічого не говорить. Приїздить до нас живий, все нормально, все на місці – і слава Богу.

Ми в Дніпрі живемо - тут періодично десь стріляє, але ми намагаємось вийти кудись. Немає сховища, тому виходимо в коридор на перший поверх. 

Я вже не бачу кінця цій війні, уже його не видно. Крім того, щоб повернутись додому, ні про що не мрію. Там усе залишилось. У чоловіка там і поля, і техніка, і ферма. Ми в селі жили, то хочеться повернутись - там хоч трішки видно майбутнє, а тут ми без нічого.