Мені 36 років. Живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю водієм швидкої.

24 лютого минулого року я поїхав на роботу о п’ятій ранку. Заправив швидку, поки було світло й пальне. Працював до приходу окупантів, тобто до 19 березня. Через чотири дні виїхав разом зі своєю сім’єю. Прильоти були по обидва боки дороги, якою ми виїжджали.

З приходу окупантів і до від’їзду діти сиділи в підвалі. Моя десятирічна донька так злякалася обстрілів, що почала заїкатися і не хотіла виходити з підвалу. Довелося виносити її на руках.

Ми виїхали в місто Дніпро. Наступного дня приїхав мій брат зі своєю сім’єю. Волонтери допомогли нам знайти квартиру. Ми жили в ній двома родинами. Спочатку я не міг знайти роботу. Потім трішки попрацював водієм. А коли звільнили нашу територію, ми повернулися додому.

Через наше місто йшло дуже багато російської техніки на Миколаїв і Баштанку. Ми з хлопцями згуртувалися, рахували техніку й телефонували нашим військовим у Миколаїв. Окупанти розшукували нас, тому й довелося виїхати. Батьки залишилися. Їм трішки дісталося. Коли ми з братом повернулися, наші будинки були пограбовані.

На Великдень росіяни вдарили по нашому місту десятьма ракетами. Дві ракети прилетіло в сусіднє село. Там загинув сімнадцятирічний хлопець і вісімнадцятирічна дівчина, які йшли до церкви, щоб освятити паски. Вночі прилітали Шахеди. Добре, що обійшлося без постраждалих. Багато людей знову виїхало, в тому числі наші родичі, а ми залишаємося вдома. Відновлюємо гаражі, перекриваємо будинки, вставляємо вікна, бо були прильоти у наш двір і на обійстя батьків.

Хочеться, щоб війна закінчилася до кінця цього року. Будемо жити, виховувати дітей, цінувати нашу свободу, спокій і мирне небо.