Куємжи Анна, 10-а клас, Дельжилерський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гайдаржи Алла Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Жорстокість… Смерть… Які страшні слова! Ніколи навіть уявити не могла, що вони стануть реальністю для моєї родини, моєї країни.

Я досі пам’ятаю той жахливий день, коли, прокинувшись від стривоженого голосу моєї мами, я дізналася, що на нашу країну напали «сусіди»… Почалось повномасштабне вторгнення, війна. В моїй голові роїлися сотні питань: «Чому? За що? Навіщо? Як країна, що взяла зобов’язання бути гарантом нашої безпеки, змогла так з нами вчинити?» На жаль, відповіді були невтішні…

Я хочу поділитися своєю історією. Розповісти, як війна змінила життя моєї родини: тата, мами, брата та сестри – студентів-старшокурсників, і нас з сестрою – учнів 7 та 9 класів.

Мирна сільська сім’я, яка жила в злагоді та любові, раптом, наче заціпеніла від тривоги та жаху. Страшні новини, обстріли та бомбардування, що були зовсім поряд, гул сирен. Діти не могли продовжувати навчання, батьки працювати. Повні сліз та горя очі матусі, зосереджено суворе обличчя татка..

Але так тривало недовго, поступово ми, як і вся наша країна, почали приходити до тями. Так у кожного українця почалась своя битва, битва за життя, за свою Батьківщину.

25 березня 2022 року мій тато вступив до лав ЗСУ, а згодом і мій дядько та двоюрідний брат. І з тих пір кожен наш день починається з молитви за тата, наших рідних і всіх воїнів, що стали на захист України. А ці чотири татові слова: «У мене все добре» - для моєї сім’ї стали найважливішими.

Попри всі переживання і тривоги, я відчувала велику гордість за свого тата, він, як і тисячі воїнів ЗСУ, став для мене прикладом мужності і незламності, він надихає всю нашу родину!

Дома мого тата замінив старший брат, він продовжив, як і сестричка, навчання, тільки онлайн. Наразі моя старша сестра – дипломований фахівець. Як би тяжко не було, попри вимкнення світла, перебої з інтернетом, повітряні тривоги, навчання в нашому ліцеї продовжується, цьогоріч я закінчила дев’ять класів на відмінно, а моя сестра одинадцятий клас - із золотою медаллю, зараз вона теж уже студентка. Нас не зламали, ми - не зневірились, ми своїми знаннями та навчанням доводимо це, і кожен, як може, підтримує наших солдат: часточку свого тепла і серця вкладаємо у ті смаколики, сувеніри, листи, що летять на фронт.

А ще я хотіла б розказати про свою матусю. Я не знаю, звідки в неї беруться сили і витримка, як іноді, попри хвороби і втому, встигає на роботі, по господарству, навіть іншим допомагати, ніколи не скаржитись і за все дякує Богу. Як вона для кожного з нас знаходить слова, щоб втішити та заспокоїти, підтримати, порадити. І тільки сивина, яка вкрила її волосся за ці роки війни та глибокі зморшки печалі, на її доброму обличчі, говорять про все, що вона переживає…Мої рідні батьки… Зараз, як ніколи, я відчула, що Ви заради нас, готові на будь-які жертви. Що саме Ви навчили мене любити свою родину, свою Батьківщину.

Протягом цих 1000 днів я зрозуміла, що війна – це не лише про бойові дії. Це про життя, яке змінюється назавжди. Друзі, які виїхали за кордон, будинки, які стали руїнами, відчуття невизначеності, коли думаєш про своє майбутнє. Але водночас, це про незламність українців. Українці – це нація, яка ніколи не здається, яка допомагає та підтримує одне одного в найскрутніші часи. Ми повинні подолати всі негаразди, повинні вистояти і перемогти, тому що дуже великою ціною виборюється кожен день нашого життя, тому що ми маємо право на майбутнє!