Стеблянко Дар'я, 11-б клас, Сумська спеціалізована школа I-III ступенів №17

Вчитель, що надихнув на написання — Карташова Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лише три роки тому війна була тільки спогадом старшого покоління українців, але вже сьогодні реалії відзеркалюють найстрашніші події минулого. Раніше я ніколи б не подумала, що життя всього народу перевернеться. Кожну родину спіткало горе, ця трагічна подія не оминула нікого, залишивши рану на серці кожного.

Моє життя, як і кожного українця, змінилося вранці двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Близько шостої години ранку мені зателефонував тато, який на той момент перебував у відрядженні, і вимовов слова, які я запам’ятала на все життя: «Дашуню, сьогодні до школи не йдеш, почалася війна. Через декілька ближніх до міста сіл рухається ворожа колона». Як не дивно, але я не відчувала паніки чи тривоги, лише знала свій точний порядок дій, ніби зі мною це було не вперше. Зібравши документи та найнеобхідніші речі, ми почали телефонувати всім рідним та знайомим, щоб повідомити про страшну звістку. Через певний час нерви дали про себе знати, і це проявилося, як легке запаморочення, але я швидко прийшла до тями. За перші дні війни це був єдиний раз, коли я «вибилася з колії».

Невдовзі ми вирушили до села, до знайомих, трохи подалі від міста, сподіваючись, що там буде безпечніше, але, як виявилося, це було помилковим рішенням. Повне усвідомлення того, що почалася повномасштабна війна, прийшло до мене лише через 2-3 дні, коли я вперше побачила ворожу колону, що проїжджала повз будинку.

Я бачила, як окупанти зухвало їхали вулицею, нашою українською вулицею, як колеса ворожої техніки безжально в'їдалися в нашу родючу землю, як зайди дивилися на наших людей, як на другосортних, як на підлеглих.

Тоді я відчула злість і відчай, адже нічого не могла вчинити. Один із найстрашніших моментів, що викарбувався в моїй пам'яті, – це підрив найбільшої електростанції міста, який відбувся на восьмий день війни. Пізно ввечері я вийшла приготувати чай, і в один момент почула неймовірно сильний гул реактивного літака над головою. Він був настільки сильним, що мені здалося, ніби звук йшов з усіх боків, оточивши мене. 

Вибігши на вулицю, я побачила найбільший у своєму житті вибух за декілька кілометрів від нас.

У цей час літак був так низько над будинком, що мені здавалося, що попри темряву, я точно бачу його, і моє серце ніби завмерло. Опанувавши себе, я швидко прийшла до тями та побігла до будинку кликати всіх рідних, щоб сховатися. Це був один із перших, найстрашніших спогадів з початку війни, який я запам’ятаю на все життя.

З плином часу люди дорослішають, стають мудрішими та відкривають для себе нові значення слів та висловів. Так само і ми, українці, з початком війни усвідомили «силу» звичайних слів: «Як ти»? Промовляючи їх, мимоволі згадую всі жахливі події війни, і на очі навертаються сльози за тих, хто вже не зможе відповісти. Нині кожна наша думка стає зброєю проти ворога, а слово – ледь не найважливішим, що є у нашого народу.

Ми незламні, і наша віра в перемогу непорушна. Слава Україні! Героям Слава!