Харламова Крістіна, 9 клас, Криворізька гімназія № 89 "Потенціал"

Вчитель, що надихнув на написання — Кривчик Катерина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожна людина на цій землі має свою історію. Хтось виріс у мирі, не знаючи війни, а хтось — як я — переживає біль втрати й боротьби за життя та свободу. Вже тисячу днів триває війна. Тисячу днів моя країна бореться за своє майбутнє, а я борюся разом з нею.

Я – звичайна дівчина з Кривого Рогу. З міста , яке до початку війни жило звичним життям: люди ходили на роботу, діти до шкіл та садочків, мої будні складалися з навчання, друзів і звичних родинних клопотів. Ніхто навіть не міг уявити, що невдовзі це все зміниться. Але одного дня звуки вибухів і тривожні новини зробили наше життя іншим.

24 лютого 2022 року – день, який назавжди змінив моє життя.

Коли почалася повномасштабна війна, мій тато вирішив приєднатися до лав Збройних Сил України. Він завжди був патріотом і вірив у нашу країну.

Тато не міг залишатися осторонь, коли його країна потребувала допомоги. Та для мене це рішення було складним. Я боялася втратити його, але одночасно розуміла: він має піти, бо це його обов'язок перед країною і нами, його сім'єю. І так почалися ці 1000 днів, які розділили моє життя на «до» і «після».

Перші місяці війни були найважчими. Здавалося, що світ завмер, і час йшов повільніше. Я навчилася жити в нових умовах, де щоденний план диктували новини з фронту, а звичайні дрібниці, як наприклад спокійна ніч без сирен, стали розкішшю. Навіть у колі друзів розмови зводилися до одного – хто де зараз, як почувається, що нового з передової.

Зв'язок із татом був нерегулярним. Кожен його дзвінок чи повідомлення були ковтком свіжого повітря в цьому безнадійному світі невизначеності. Проте ці рідкі миті радості нерідко переривалися важкими новинами з фронту. Були моменти, коли я не могла дізнатися нічого про його стан днями, а інколи й тижнями. Та попри це, я завжди вірила в його силу та в нашу перемогу.

Разом з мамою і молодшим братом ми були змушені покинути Кривий Ріг. Рішення поїхати не було легким.

Наш дім, наша школа, мої друзі — все залишилося позаду. В одну мить ми перетворилися на біженців, людей, які шукають прихистку в чужій країні.

Польща стала тим місцем, де ми відчули людську підтримку й допомогу. Люди там були дуже добрі, допомагали адаптуватися, розуміли наш біль. Проте, я весь час думала про тата. Його голос по телефону завжди додавав сил. У Польщі ми почали нове життя. Але ніщо не могло замінити дому. Щоразу, коли ми дивилися новини про Україну, серце щеміло.

Через кілька місяців після нашого виїзду ми вирішили повернутися. Життя на чужині було важким, і, попри всі ризики, ми відчували, що наше місце в Україні. Коли ми повернулися до Кривого Рогу, це вже було інше місто. Постійні сирени, новини про близькі до нас обстріли та історії людей, які втратили все, що мали. Але водночас це був наш дім. І попри війну, ми знали, що тут наше місце.

Особливо важко бачити, як моєму молодшому братові доводиться дорослішати під час війни. Він, як і багато інших дітей України, втратив можливість безтурботного дитинства.

Його очі, сповнені тривоги та суму, відображають весь біль, який він пережив.

Від звуків сирен і вибухів він часто прокидається вночі. Але водночас я бачу, як він стає сильнішим. Він пишається татом, і це додає йому мужності.

Ми з мамою намагаємось зробити все, щоб його дитинство було максимально нормальним у цих умовах. Але зрозуміло, що навіть після закінчення війни, цей досвід залишиться з ним назавжди.

Моя мама стала тим каменем, на якому трималася вся наша сім'я. Вона завжди знаходила в собі сили підтримати мене та інших родичів. Вона вчила мене не панікувати, зберігати спокій і не втрачати надію, навіть у найскладніші моменти. Ми разом створили своєрідну рутину – день починався з молитви за тата і всіх наших захисників.

Наша родина стала ще ближчою під час цих 1000 днів війни. Ми навчились цінувати кожен момент разом, кожне повідомлення від тата, кожну можливість почути його голос. І хоча фізично він був далеко, ми відчували його підтримку і силу.

Думаю про те, яким стане наше життя після війни. Як це буде – знову побачити тата вдома? Чи зможу я повернутися до колишнього життя, де не було страху кожного разу, коли дзвонить телефон? Я розумію, що ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Війна залишила свої відбитки на кожному з нас.

Проте є одна річ, у якій я впевнена: наш народ став сильнішим, мужнішим і згуртованішим. Ми навчилися цінувати свою землю, своїх близьких і свою свободу. Я мрію про той день, коли моє місто відновиться після війни, коли ми з татом зможемо спокійно прогулятися нашими улюбленими місцями, без страху почути вибух чи сирену.

1000 днів війни – це 1000 днів болю, сліз, страху, але й 1000 днів незламної віри в перемогу. Я пережила цей час завдяки підтримці своєї родини, друзів, волонтерів і, звісно, мого тата – героя, який щодня ризикує своїм життям заради нашої свободи.

Ці 1000 днів змінили мене назавжди. Я навчилася бути сильнішою, відповідальнішою і цінувати кожен момент життя. Я мрію про мир і про той день, коли всі наші рідні повернуться додому. Вірю, що цей день вже близько, і тоді ми всі разом будемо святкувати не просто кінець війни, а початок нового, вільного життя.