Сухомлин Наталія, 9 клас, Студенокський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Папірна Світлана Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Тату, ми все подолаємо разом, тільки не опускай руки»

- пам’ятаю як зі сльозами на очах я промовляла ці слова своїй найріднішій людині.

2022 рік… Цей рік почався дуже радісно, на початку січня я стала тіткою і мріяла, як невдовзі поїду до племінника, та лютий 2022-го перевернув все з ніг на голову. На той час я ще не могла до кінця усвідомити, що моє безтурботне дитинство закінчилось. Тоді в голові було багато думок, і я запитувала тата: Чому це відбувається? Що буде з нами далі? Та що він міг мені відповісти, лиш обійнявши міцно він намагався мене заспокоїти.

За роки війни багато чого прийшлося пережити і прийняти сьогодення таке, яке воно є. Наші будні були сповнені болю, страху, та розуміння того, що як раніше вже ніколи не буде і ми маємо бути сильними, не дивлячись на ті труднощі, які нам треба подолати.

Прокинувшись вранці від вибухів, спочатку я дуже злякалась, а потім взяла себе в руки, вийшла на подвір’я, нагодувати свого улюбленого песика Челсі, лагідного котика Мурчика та озирнулася навкруги. Було видно, як більшість сусідів почали збиратися їхати з села, а ми з татом прийняли для себе рішення до останнього захищати свій рідний куточок, бути вдома. Нас залишилося небагато, хто виявив бажання залишитися на рідній землі.

Насправді війна згуртувала всіх нас, хто тоді залишився в моєму мальовничому селі, всі ділилися один з одним тим, що мали, були як одна велика українська родина. А я подумала, невже для того, аби бути такими дружніми, справжніми, нам потрібно пережити війну? Чому за буденністю ми не бачимо, що варто триматися разом, бути єдиними, адже тільки так ми здатні перемогти ворога. Тоді я відчула, які це неймовірні відчуття, коли є підтримка знайомого, сусіда, брата…

Коли ми втратили абсолютно все: дім, разом із спогадами про щасливе дитинство, в якому ще

моя матуся, не змучена хворобою, жива і усміхнена, пече смачні пиріжки, тато ремонтує машину на подвір’ї, а сестри та брат бавляться зі мною, тоді ще, маленькою дівчинкою,

яка безтурботно бігає і радіє життю, мені здавалося життя перестає існувати, немає ніякого виходу. Але на моєму шляху зустрілася чудова родина з Дніпропетровщини, яка своїм прикладом надихнула мене, вони невтомно працюють і допомагають нашим воїнам, адже тільки в нашій спільній боротьбі, спільній праці, ми зможемо перемогти. Тому, я вирішила займатися манікюрною справою, мене в цьому підтримав тато, я відвідувала уроки онлайн у своїй школі, а після уроків вчилася робити гарні нігті, а згодом це захоплення почало приносити дохід, з якого я допомагаю хлопцям, які боронять нашу землю. Я гадаю наш обов’язок об’єднавшись наближати справедливий мир і нашу Перемогу.

Навіть залишившись без нічого, ми з татом повернулися до рідного села, де почали будувати на місці старого будинку, який розбили вщент, новий; висадили багато дерев у нашому садку, посіяли квіти. Я вірю, що життя знову зацвіте яскравими барвами, ще яскравіше і тепліше.

Любити Батьківщину, для мене - це любити свою землю, рідний край, в якому ти народився і зростаєш. Любити своїх батьків, які виховують нас і дають надію на щасливе майбутнє. Незважаючи на те, що ми вимушені пройти це випробування війною, я ні на мить не сумніваюсь, що наш український народ здолає ворога і настане мир, на який ми заслужили.

«Борітеся – поборете, вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Тарас Шевченко