Яковенко Надія, 16 років, ФМБК-21 група, Білоцерківський механіко-енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Якушкіна Марія Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ми не завжди цінуємо те, що маємо. Щоденний вир турбот поглинає нас, відволікаючи від головного. Але настає час, коли приходить усвідомлення пріоритетних життєвих цінностей. Головне, щоб це усвідомлення не коштувало занадто дорого.

«Ось і закінчився цей нудний день…» - подумала я ввечері 23 лютого і лягла спати. 24 лютого о 4 годині ранку я прокинулася від страшних вибухів за якихось кількасот метрів від мого будинку. Мене охопив страх і відчай. У кімнату забіг пес і почав жалібно скавчати. А через декілька секунд зайшов тато і тривожно сказав: «Прокидайся, почалася війна! ». Після цих слів стало невимовно боляче. Здалося, що мій світ зруйновано. Що буде далі зі мною, з моєю родиною, з моєю Україною? У мене виникало безліч запитань, на які я й досі не можу знайти відповіді. Невже є люди, які хочуть війни? Як у ХХІ столітті одна держава може так просто напасти на іншу? Як можна все це виправдовувати добрими намірами? Мій потік думок обірвав уже другий вибух. Здається, з цього дня я не живу, а існую.

Мама з татом, заради моєї безпеки, вирішили вивезти мене з рідного міста Білої Церкви до родичів у село. Серце розривалося на шматки від думки, що змушена покинути дім, батьків, улюбленців, друзів. Це були найскладніші дні мого життя. Після щоденного перегляду новин ставало тільки важче. А потім оприлюднення злочинів російських військових у Бучі, Ірпені. Я не можу збагнути у чому винні діти, мирне населення. Просто у тому, що ми українці? Наше болюче минуле з історичних книг поставало у страшному сьогоденні. «Від війни не можна чекати ніяких благ », - писав Вергілій. Я повністю згодна з цими словами. Війна несе за собою лише біль, розруху, втрати та страждання.

Через декілька тижнів я повернулася у Білу Церкву. Моє бажання бути вдома стало вищим за усі страхи. Я глибоко переконана, що дім, сім’я, все, що ти любиш, лікує будь-які душевні рани. Вдома, я спробувала жити, як і раніше, але не виходило. Непомітно добіг кінця навчальний рік. Ми з однокласниками мріяли про зовсім інший випускний. Але дали обіцянку один одному, що обов’язково зустрінемося усі разом, як тільки закінчиться війна.

Сподіваюся, що скоро настане Мир. Наші захисники роблять усе можливе для цього. Багато моїх знайомих зараз у найгарячіших точках України. Наприклад, мій друг захищає нашу державу на Одещині, його рідний брат на Херсонщині, а їхній тато разом зі своїми побратимами йде у контрнаступ на Донеччині. Майже кожного дня бачу їхню маму і щоразу чую слова «Чекаю повідомлення чи в шапках…». І лише недавно я зрозуміла, що мова зовсім не про шапки, а про шоломи, які захищають від ворожих пострілів. Часто згадую, як разом ми відпочивали на річці, грали у футбол, смажили шашлик і в такі моменти відчуваю гордість за своїх друзів, які стали справжніми героями.

Сьогодні увесь світ розуміє, що українці будуть йти лише до перемоги, знищивши усе зло та кожного окупанта на своєму шляху. Кожен з нас уже ніколи не буде таким, як до 24 лютого. Відтепер ми знаємо цінність слова «Мир». Для мене Мир – це щасливі посмішки рідних та друзів, прогулянки парками і кафе, очне навчання, дні і ночі без сирен, безпечне життя. Я щиро вірю, що Україна обов’язково переможе і в кожному куточки нашої держави настане довгоочікуваний Мир.