Тетяна Вікторівна дуже боїться обстрілів і сирен, але найбільше її турбує, щоб психіка дітей не зазнала порушень

Мені 36 років, я з міста Охтирка. На час війни ми були постійно вдома.

З самого ранку зі сторони росії з кордону були звуки вибухів, була паніка, істерика, а я чекала чоловіка з роботи.

Дуже тривожна була перша ніч. Найважче, що поруч були діти. Я боялася за дітей - щоб вони не стикнулися зі страхіттями війни і щоб не порушилася у них психіка. Ми не голодували, бо живемо у своєму будинку і майже все було своє: ми і протягнули на своїх харчах. А потім була допомога.

Шокувала авіація, яка бомбила місто. Як тільки десь повітряна тривога - вже переживаємо за дітей. Дуже боїмося. За рідних переживаємо. 

Тепер буде постійна тривога, бо нерви всі порушилися. Неспокій постійний - мені здається, що це вже на все життя. Я постійно навантажую себе якоюсь роботою, щоб не думати про це все.

Чекаємо, що війна скінчиться якнайшвидшою перемогою України. Хочеться, щоб діти вивчилися і не знали, що таке війна.