«Не можу це терпіти, заберіть мене звідси з дитям!»

Від війни постраждав дах, шифер побитий. Стеля полопалася, може впасти. Постраждали рами, шибки.

У січні нас з ранку і під вечір пробомбили «Градами». Поранило сусіда. У сусідів теж будинок завалило, вони в підвалі були. У нас постраждали вікна. Я вийшла. Бачу – летять цеглини, і все, як у цементі. Дитина з мамою була в кімнаті. Я думала, що їх вже серед живих немає.

Приїхали військові. Я просила, що «я так більше не можу, не можу це терпіти, заберіть мене звідси з дитям». Вони через півгодини везли пораненого і заїхали, вивезли сусідів і мене з дитиною в Кам’янку. Мама моя не поїхала.

Потім ми потрапили в Миколаївську область. Приїхали ми туди взагалі без нічого, як були – так приїхали. Люди там хороші, мені допомагали буквально всім. Дитина ходила в сусіднє село до школи. Я на неї отримувала переселенські і як мати-одиначка.

Найголовніше – я прошу Бога, щоб усе скінчилося, щоб настав мир. Більше нічого не хочу. Хочеться, щоб наші діти побачили спокій. Куди б ти не виїхав, у тебе не буде ніколи нічого свого. Все одно ти будеш, як бомж під парканом. Коли щось гримить, мені нічого не хочеться, а це майже щодня...