Моя ясинуватська сім'я складається з тата, мами, мене та молодшої сестри. Тато працює на залізниці, мама теж; сестра ходить у дитячий садок, а я до школи.

До війни всі члени нашої родини любили проводити вихідні разом, ми ходили на дитячі майданчики й у магазини, провідували бабусь і дідусів та інших родичів. У будні дні, коли мама з татом були на роботі, я в школі, а сестра в садку, ми збиралися вечорами, вечеряли та розповідали, як минув день.

Але потім почалася війна, і ми виїхали до родичів. Коли стало тихіше, ми повернулися. Мир так і не настав, а наше життя кардинально змінилося. Не раз ми бачили, як падали снаряди в сусідні будинки й на сусідні вулиці.

Це було дуже страшно, але від війни не було куди діватися, через неї наша сім'я розпалася. Ми з мамою поїхали в Добропілля, а тато залишився стежити за будинком і вихованцями.

Зі страшних моментів найбільше мені запам'ятався один. Ми сиділи вдома і збиралися лягати спати, але раптом почали стріляти. Ми пішли в коридор і збиралися йти в підвал, але мама сказала, що не треба, і мала рацію, адже там, куди ми мали йти, посипалося скло. Якби ми пішли, невідомо, що було б з нами.

Настало літо, і я приїхала в табір «Сонячний». Щиро дякую Рінату Ахметову за те, що це літо я проводжу під мирним небом.