Світлана Володимирівна живе разом із батькам в селі на Донеччині – вони потерпають від війни з 2014 року і досі не можуть зрозуміти, навіщо росіяни весь цей час бомблять мирних людей

Ми мешкаємо за 40 кілометрів від Донецька. Мати хвора, ми нікуди не виїжджали, бомблять нас. 

У нас під селом ще з 2014 року бомбили, а коли почалася повномасштабна війна, то почали вже і по селу бомбити.

Складно, бо ми відрізані від усього світу, немає магазину, навіть хліба немає. Якби не гуманітарна допомога, то не знаю, що б ми і робили: в місто ми не поїдемо. Ліків немає – ми замовляємо людям, бо я теж хвора. Нам привозять, якось перебиваємося.

Шокує те, що бомблять нас. Немає тут військових - ми мирні жителі, і нас ні за що почали бомбити: просто по домам б’ють, і все. 

Дім у нас, слава Богу, цілий. Були такі моменти, коли заїжджали до нас наші хлопці - ділилися своїми продуктами, допомагали бабусям одиноким. І дрова рубали, і харчами ділилися, молодці хлопці.

Війна - це великий стрес: жили ми тихо-мирно, і от таке почалося. Одразу батьки злягли. До початку війни ще ходили, а потім війна так повпливала – вони дуже важко переносять все це.

Ну хто хоче війни? Оце кожен день сидимо в підвалі, бо бомблять. Життя проходить, а ми сидимо в підвалах – звісно, що миру хочеться.

Я дивлюся новини, що Україна відбиває атаки і наступає. Вірю, що погонять окупантів, аякже - все буде добре. Нам допомагають добре – звісно, переможемо.

На майбутнє найголовніше - щоб мир був.