Нашій старій двоповерхівці вистачило одного влучення «Граду», щоб відразу кілька сімей залишилися без даху над головою і без усього майна. Кілька тижнів ми жили в сараї й мерзли. Старшому синові тоді виповнилося 12 років, я була на сьомому місяці вагітності. Ми спали на ліжку із залізною сіткою, палили буржуйку й готували на ній.

Нам тоді здавалося, що все найстрашніше на цій війні вже відбулося. Але ми помилялися.

Наше селище розташоване на лінії фронту, спокійно в селищі не буває. Старший син просив мене: «Мамо, поїдьмо звідси! Орендуємо квартиру в Артемівську». Але куди бігти мені було, матері-одиначці з немовлям на руках?

Я з дітьми і моїми батьками після втрати своєї квартири знайшли хату в нашому селищі. Рахували кожну копійку, обживали, сподівалися на мир. Але вночі в лютому селище потрапило під вогонь, і Сашко не встиг добігти до укриття. Летіли вікна та скло, і все на світі…

Саша забіг у передпокій, а осколок пролетів через двері і влучив йому прямо в серце. Помер він у бабусі на руках, сказавши тільки: «Я хочу жити».

Я досі не вірю, що його немає, мені все здається, він кудись поїхав.