Ми з чоловіком жили в Бердянську. Я працювала в комітеті Бердянської міської ради. Чоловік – в обленерго. Після того, як прийшли російські війська, ми залишилися без роботи. Проживали на окупованій території. Потім переїхали в Запоріжжя. Тут винаймаємо житло. Чоловік працює, а я - ні. Донька виїхала з хлопцем з Бердянська через Крим. Зараз мешкає за кордоном. Востаннє ми бачилися 19 липня.

Новина про початок війни застала мене в ліжку. Чоловік працював у нічну зміну. Я була вдома сама. Відчинила вікно – почула вибухи. Все ж таки пішла на роботу. То був мій останній робочий день. 

Коли ми першого дня вийшли на мітинг, стояла купа ворожих танків та вояки ходили з автоматами, як у себе вдома. Ми казали, що їх тут не чекали, але все було дарма. 

Ми до останнього не хотіли кидати житло. Думали, що перечекаємо. Нам нікуди було їхати. Потім зрозуміли, що нормального життя в Бердянську не буде. Взяли деякі речі і виїхали. Чекаємо, поки рідне місто знову стане українським. Тоді повернемося. Наш будинок стоїть, а чи хтось оселився в ньому, не знаємо.

У Бердянську залишилася сестра чоловіка. Коли вона останнього разу навідувалася до нас додому, то бачила, що в гаражі все перевернуто, ніби в ньому щось шукали. Нам не часто вдається додзвонитися до неї. 

Моя сестра живе в Севастополі. Коли я розмовляла з нею 24 лютого, вона сказала, що ми самі винні у цій війні, бо вісім років бомбили Донбас. Я перестала спілкуватися з нею. 

Сподіваюся, що війна закінчиться до кінця літа. Мають звільнити хоча б Запорізьку область і всі території, які були вільні станом на 24 лютого. Коли це станеться, відразу поїдемо додому. Спілкуємося з колегами, які роз’їхалися. Усі вони чекають на звільнення, сподіваються, що скоро приїдуть додому.