Центр Донецька, перший день після виборів президента. Бомблять, горить стадіон. Ми, матусі з хворими дітками, не розуміючи, що відбувається, гуляємо під гуркіт тоді ще незрозуміло чого. Розуміння ситуації настає пізніше.

Четвертий поверх дитячої обласної лікарні. Увечері збираю пакет із необхідним і продумую, як швидше в разі обстрілу спустити дитину в укриття. Це гардероб у підвальному приміщенні. На мене дивляться як на божевільну.

Три ночі, більше не витримую. Недоліковану дитину під неймовірний гул військових літаків над містом відвожу додому. Тиждень не виходжу з двору. Зібравши себе й сумку, виводжу дитину тоді ще з красивого залізничного вокзалу. У відпустку. П’ять років вже «відпочиваю».