26 травня 2014 року, понеділок – день, який поклав початок кінця. Кінця мого колишнього життя в рідному місті. Кінця мирного та квітучого Донецька.

Минуло майже шість років, але я, як і раніше, пам'ятаю кожен обстріл, під який потрапила. Кожну ніч, яку провела без сну. І день, коли все почалося, можу переказати в усіх деталях, не пропустивши жодної. 

Як відомо, усі «активності» почалися біля Донецького аеропорту, де пощастило жити моїй бабусі. Ми з мамою жили в приватному секторі трохи ближче до центру, на Путилівці, але в районі п'ятикілометрової зони.

Уже 2014 року в нашому мікрорайоні не залишилося жодного вцілілого будинку, у наш – влучили в середині осені.

Вранці все було як завжди. Мама пішла на роботу, у школу, а я з подругою поїхала в торговий центр. За кілька годин мама зателефонувала і сказала, що в нас у районі щось відбувається: перелякані батьки забирають дітей зі школи, літають літаки…

"Швидко тікай звідси, незабаром тут бійня почнеться!"

 Я чомусь не надала словам мами особливого значення. Але за кілька годин, коли стояла на зупинці та збиралася їхати додому, сама помітила: щось не так. Усі люди навколо мали стурбований вигляд, а після того, як повз проїхала швидка, захвилювалися ще більше. «Швидка – звична річ», – подумала я, все ще не розуміючи, що відбувається. 

Коли я, нарешті, їхала у своїй маршрутці (і дорогою ще раз переконалася в досить дивній поведінці всього оточення), повз нас проїхав КамАЗ, кузов якого був переповнений військовими з автоматами.

Я вийшла на своїй зупинці. Проїжджа частина була майже порожня. Лише одна чорна машина з рупором їздила туди-сюди, але я не змогла розібрати, що говорять. За хвилин десять транспорт на мою зупинку перестав ходити взагалі.

До мого будинку було зовсім близько, але, коли я почала до нього йти, назустріч мені спочатку йшли, а потім уже бігли люди й казали: «Ти там не пройдеш. Туди не можна! Швидко тікай звідси, незабаром тут бійня по всьому Київському проспекту почнеться!»

Я почала бігти. Від хвилювання так пересохло в горлі, що було важко дихати. Поки бігла, чула постріли. Здавалося, вони долинали звідусіль. Я не звертала на них уваги, оскільки була зайнята запитанням: «Як мені потрапити до себе додому?» 

Чорна машина, як і раніше, роз'їжджала дорогою, з гучномовця повторювали: всім розходитися по домівках і йти від проїжджої частини.

Увесь цей час я намагалася додзвонитися мамі або кому-небудь, щоб прояснити ситуацію і зрозуміти, що мені робити, але безрезультатно. Зв'язку не було взагалі: натискаєш на виклик – і тебе миттєво скидає. 

Я відійшла від дороги та ще раз спробувала дійти до свого будинку через двір, але мене знову зупинили – сказали, що туди не можна.

Повз проходили люди: хтось молився, хтось просто прискорював ходу. А я в розпачі зупинилася в одному з дворів і не знала, що робити. 

Цієї миті з вікна першого поверху житлового будинку виглянула жінка. Побачила, що я стою сама, і запропонувала зайти до неї. Її евакуювали з роботи, і вона разом з маленькою донькою чекала чоловіка, щоб разом поїхати. Я була у неї хвилин 15-20. Потім мені додзвонилася мама. Вона повернулася з роботи, і ми з нею разом пішли додому.

Цього разу на нашому шляху не зустрівся ніхто. Мабуть, уже всі встигли розійтися, і на вулиці нікого не було. Ми спокійно дійшли до будинку. Була обідня пора. Я розповіла мамі про свої пригоди, заспокоїлася й уже майже забула про всі попередження, які чула вранці. 

«Це була моя перша ніч під звуки війни»

Увечері, коли вже стемніло, ми сиділи на кухні й пили чай. Аж раптом почули щось схоже на град, а точніше, ніби величезне відро граду висипали до нас у двір. Але за вікном нічого не було. 

З цього моменту і до пізньої ночі звуки не вщухали. Вони були дуже різні. Було зрозуміло, що стріляють не просто з автомата. Це була моя перша безсонна ніч під звуки війни.

Не знаючи, чим себе зайняти, я переписувалася зі своїми однокласниками й друзями, які жили неподалік. Ми ділилися пережитим. Вони описали свої ранкові історії, і виявилося, що мені ще пощастило. У такому режимі я провела час до другої ночі. Потім стрілянина затихла, і я змогла заснути. 

Зона відчуження і «звичайне» життя

З того дня частина міста – від моєї зупинки до аеропорту – стала зоною відчуження. Спорожніла раніше переповнена машинами дорога, перестали працювати магазини, поліклініка та інші установи. Поступово збільшувалася кількість покинутих будинків. 

Але вже на зупинку ближче до центру життя йшло своєю чергою: їздив транспорт, функціонували магазини, вулицями ходили люди, але теж недовго. 

Це був рік, коли я закінчувала 11 клас. Навчалася я у звичайній школі біля свого будинку. У зв'язку з воєнними діями у нас скасували лінійку на честь останнього дзвоника, вручення атестатів і випускний. Зараз цієї школи вже немає, від неї залишилися руїни.

Згадуючи цей рік, не можу не згадати про добре:

– через обстріли регулярно на тих чи інших вулицях міста виникали проблеми з комунальними послугами, але все завжди дуже оперативно ремонтували й приводили до норми;

– попри все, у більш-менш безпечних частинах міста й у центрі й далі стежили за чистотою вулиць, поливали й підстригали газони.   

Я розповіла про перший, але далеко не останній день мого життя у воєнний час, наповненим жахом, страхом і відчаєм. Якщо описати все, то вистачить на цілу книгу. 

Життя на війні – це: 

– коли намагаєшся якомога швидше сходити до магазину по продукти, щоб не опинитися на вулиці, якщо раптом почнуть стріляти; 

– коли під час кожного обстрілу з грудкою в горлі збираєшся спускатися в підвал, після чого збирати речі та їхати, а коли все стихає, ніби їхати вже й не хочеться; 

– коли відповідь мобільного оператора: «Абонент тимчасово недоступний» – справді привід для занепокоєння; 

– коли любиш грози, тому що в таку погоду точно не стрілятимуть; 

– коли згодом починаєш нове життя в іншому місті і спочатку здригаєшся від звуків салюту, а спросоння здається, що ти у своєму ліжку, у себе вдома, а за вікном усе добре…