Арсеньєв Ілля, 11 клас, Фаховий Коледж Звʼязку та Інформатизації

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни... Ця цифра падає на серце важким каменем, розбиваючи час на до і після. Здається, ніби це було вчора - той фатальний ранок, коли звуки вибухів прокотилися над містом, мов розколотий дзвін, пробуджуючи не тільки тіло, але й саму душу. Спершу це здавалося лише химерним сном, від якого можна прокинутися, струснувши головою.

Але реальність виявилася жорстокішою за будь-які нічні кошмари, вона вгризалася в свідомість, руйнуючи все знайоме і рідне.

Мій світ, дбайливо вибудуваний на мріях та сподіваннях, розсипався на мільйони уламків. Кожен з них, гострий і нещадний, боляче ранив серце, залишаючи шрами, які, здавалося, ніколи не загояться. У ті моменти, коли навколо панував розпач і невизначеність, коли повітря ставало густим від страху і тривоги, я знайшов прихисток у єдиному, що залишилося незмінним - у музиці.

Музика... Тиха, але потужна, як невидимий потік, що пронизує кожну клітину мого єства. Вона стала моїм щитом і мечем у боротьбі з відчаєм.

Кожна нота перетворювалася на крик про біль, водночас шепочучи про надію, що десь там, за горизонтом війни, ще палає світанок миру. Коли звуки сирен проникали у кожен куточок квартири, я сідав за піаніно. Мої пальці, немов легкі птахи, танцювали по клавішах, створюючи мелодії, які м'яко обгортали серце теплом, нагадуючи про життя поза війною.

Гра на струнах гітари стала моїм способом знайти гармонію в хаосі. Кожен акорд був як виклик темряві, кожна мелодія – як промінь світла крізь завісу страху.

Відчуваючи, як звук наповнює простір, я зрозумів: музика стала не лише засобом виживання, а й справжнім витвором життя, який дарував мені свободу дихати, коли здавалося, що світ навколо задихається від болю.

Але музика була лише початком. Вона пробудила в мені щось більше - бажання діяти, допомагати, змінювати світ навколо себе, хоч і маленькими кроками.

Найболючіше було бачити дітей, чиї очі, замість іскритися радістю та безтурботністю, затуманювалися страхом і невпевненістю. У свої 14 років я не мав відповідей на всі їхні запитання, але разом із друзями ми вирішили, що можемо зробити більше.

Так народилася ідея настільної гри - не просто розваги, а інструменту, який би навчив дітей керувати своїм часом і енергією навіть у часи, коли життя здається непередбачуваним вихором подій.

Ця гра стала нашим способом запалити іскру надії в їхніх серцях, допомогти їм знову повірити в майбутнє, яке здавалося таким далеким і недосяжним.

Спостерігаючи, як очі дітей оживають під час гри, як на їхніх обличчях знову з'являються усмішки, я відчував, як моє власне серце наповнюється силою. Нам, підліткам, було нелегко нести цей тягар відповідальності, але ми вчилися бути сильними не лише для себе, а й для інших.

Жаль за втраченим дитинством перетворювався на джерело енергії, яка штовхала нас вперед, змушувала діяти, коли хотілося здатися.

"Коли здається, що навколо лише темрява, саме тоді з'являється шанс віднайти світло всередині себе," - ця думка стала моїм маяком у бурхливому морі війни. Вона змусила мене подорослішати за одну ніч, але водночас дала можливість побачити себе справжнього - такого, який не боїться змінюватися та боротися навіть тоді, коли, здається, все втрачено.

Ці 1000 днів стали для мене не просто випробуванням, а шляхом до розуміння, ким я є насправді.

Вони навчили мене цінувати кожен момент життя, знаходити красу в найменших речах і вірити в силу людського духу. І хоча війна все ще триває, я знаю, що музика в моєму серці і бажання допомагати іншим завжди будуть моїм компасом у цьому непростому світі.

Кожен новий день - це ще один крок до миру, ще одна нота у симфонії нашої незламності. І я вірю, що одного дня ця симфонія закінчиться тріумфальним акордом перемоги і відродження.