Сташук Ярослав, 2 курс, Чернівецький транспортний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравченко Ганна Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя пригода починається 24 лютого 2022 року в перший день початку війни. Через кілька годин після того, як в новинах оголосили про повномасштабне вторгнення, мої батьки почали про всяк випадок збирати речі, а в школі призупинили навчання. Я спочатку навіть не усвідомив, що почалась війна, проте не можу сказати, що я не вірив, що її не буде.

Все ж таки загроза війни витала вже у повітрі.

Через кілька днів я почув дивний звук… У нас у дворі була бочка з водою і я подумав: «То, мабуть, тато злив воду і гуркотів нею по подвір’ю».

Згодом я зрозумів, що то була ніяка не бочка, я почув перший вибух.

У моєї мами була нічна зміна,  і вона вирішує взяти мене з собою заради безпеки. Мені було некомфортно і хотілось додому. Рятував тільки телефон і мама, з якою я міг поговорити. Вночі раптом роздався гул сирен, тривога заповнила повітря, обплітаючи душі страхом. У вікнах інтернату засвітилися запаленні свічки в темряві, а серця затупотіли в ритмі паніки.

Після кількох хвилин, що здавалися вічністю, директор повідомив: «Ми евакуюємось у Запоріжжя». Це речення, мов прокляття, залишилося в повітрі.

Всі знали, що Запоріжжя — це не просто місце на карті, а новий старт, нові можливості, але й нові випробування.

Тож, в темряві, з серцями, що билися в унісон, ми рушили в невідомість, залишаючи позаду все, що знали. Ми їхали через поле і я чітко бачив вибухи, мабуть цього вже ніколи не забуду. Приїхали у інший інтернат лише ввечері та лягли спати. Аж раптом мене будить мама, тоді була ніби перша година ночі, і говорить, що ми їдемо в Польщу… моє здивування було важко передати словами, проте на наступний день ми знову сідаємо на автобус і вирушаємо до кордону через Львів.

В автобусі було дуже незручно, мало місця, багато дітей, пам’ятаю навіть хтось лежав на підлозі, а на кордоні нас не пропускали цілу ніч, аж до вечора наступного дня.

Через силу я це витримав, проте це було не надовго, бо одразу після того як ми проїхали кордон, нас пересаджують у двоповерхові автобуси, вони звичайно кращі, але сидячі спати незручно, власне, я і не спав, було досить захопливо їхати та  дивитись на нічну Варшаву і думати про те, що далі чекає на мене. Ми прибули о 7:00 у місто Moryń, у літній табір під назвою Szafir. Нас поселили в павільйони, незабаром я пішов до польської школи паралельно навчаючись онлайн в українській школі.

Кожен день став для мене справжнім випробуванням. Встаючи рано вранці, я відчував, як втома обплітає мене, але не міг дозволити собі зупинитися.

Доводилося працювати на всі 120%. Мова, спочатку незрозуміла і важка, ставала моєю подругою. Я вчився не лише слів, але й звуків, інтонацій, нюансів. З кожним новим словом я відчував, як відкриваються двері до нових можливостей. Це не кінець моєї історії вона продовжується, і зараз я тут в Чернівцях, навчаюсь у Чернівецькому транспортному фаховому коледжі…

Я просто хочу донести вам свою думку про те, що війна – це невимовне зло, яке забирає життя, ламає долі та залишає за собою тільки біль.

Кожен загиблий – це втрата, незалежно від того, чи то військовий, чи мирна людина. Але, парадоксально, війна також стає вчителем. Вона пробуджує в людях силу, спонукає до розвитку і нових звершень. У темряві жорстокості ми знаходимо мудрість, розуміння цінності миру, що, може, врешті-решт, і веде нас до справжнього єднання.