Я з міста Краматорськ. Ми там жили, працювали: чоловік, я, діти. Все було добре. Але в лютому 2022 року все життя перевернулося. Мені 60 років, я і тепер маю поневірятися по всій Україні.

У нас в Краматорську є аеродром – по ньому першому почали стріляти. Потім почалися прильоти, зачинялися підприємства, магазини. Люди виїжджали. Мені важко про це говорити. Бомбили Краматорськ. Бомбили вокзал, звідки виїжджали дорослі та діти.

От і ми вирішили виїхати. Зараз в Жовтих Водах. Чекаємо, коли буде перемога і ми повернемося до своїх домівок.

Важко, бо ми ще не на пенсії з чоловіком, а роботи немає. Ну, допомога була, дякуємо. Люди добрі. Але ж ми не вдома, приїхали в чуже місто, важко знайти тут роботу.

Ми жили спочатку в Марганці. Там також гучно стало, і ми виїхали. Люди дуже добрі зустрічалися, готові допомогти. Я дуже їм вдячна. Якби не такі люди, то все було б по-іншому. А так – все добре, тільки хочеться в рідні стіни.

Ми просто приїхали сюди. Нас прийняли добре, сусіди гарні, мені тут дуже подобається. Якби ще десь роботу знайти.

Хочу повернутися додому. Щоб був мир, щоб не гинули наші воїни. Не знаю, коли все це закінчиться, але хотілося б скоріше. Віримо в перемогу.