Давиденко Поліна, 11 клас, Запорізький ліцей № 105 Запорізької міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ткаченко Оксана Алімівна

"Війна. Моя історія"

Стосовно мене, початок війни я усвідомила саме двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Зранку почула дуже знервований голос мами, яка будила мене і просила збирати речі. Я відчувала себе розгубленою, бо ще вчора ми жили спокійним життям, і, як здавалося, ніщо не накликало біди. Потім три дні мені не вірилося, що це насправді сталося. Пам'ятаю, як страшно було виходити в магазин і навіть йти в душ. Але з часом, оговтавшись, стала розуміти, що війна почалася значно раніше, ще з дві тисячі чотирнадцятого року, а ми просто не хотіли в це повірити. На жаль, тільки тепер можемо зрозуміти, що відчували мешканці, які перебувають на окупованих територіях відтоді.

У цей страшний день мама постійно з кимось розмовляла по телефону: то одній бабусі дзвонила, то іншій. Одна бабуся проживає в нашій області, а інша - у Полтавській. Усі пропонували нам їхати до них, сподіваючись, що так буде простіше пережити це все, усі думали, що перечекаємо декілька днів - і все повернеться на свої місця.

Але уже понад 600 днів… На жаль, сьогодні приходить розуміння, що це скоро не закінчиться. У моїй сім’ї достатньо чоловіків, які працюють у військовій галузі: двоюрідний брат, чоловік тітки і мій хрещений батько. Ми всі дуже хвилюємося за них, бо 2014 рік приніс родині величезну втрату - мій батько, військовослужбовець, загинув.

Так, війна вже забрала в мене дорогу людину, а тепер намагається зробити це і з іншими моїми рідними та близькими. Вона також забрала дім у моїх бабусі з дідусем і прадіда. Село, де вони жили, сьогодні - просто рівна земля з розваленими будівлями, у яких колись жили люди та проходило моє дитинство, це сіра зона, яка «кричить» горем та страхом.

Ще війна розділила нашу родину. Спочатку ми з мамою та тіткою з її дитиною виїхали до Польщі, а бабуся з дідусем, які є батьками моєї мами та тітки, до Запоріжжя. Через три місяці я повернулася додому, але тітка залишилась за кордоном. Хрещеного відправили на Західну Україну, а двоюрідний брат і чоловік тітки знаходяться десь в області. Звісно, тепер, майже через два роки повномасштабної війни, більшість з нас налагодили своє життя і вміють контролювати проблеми сьогодення, щоб жити ніби без війни. Десь і комусь це вдається зробити, а десь і комусь - ні. Але я впевнена, що вже скоро вся моя сім’я зможе зібратися за одним великим столом і разом відсвяткувати перемогу нашої країни.