«Щоранку, щовечора й щоночі була чутна канонада»

Я народився в Горлівці, де й жив до початку війни. Життя було зрозумілим, прогнозованим. У мене була робота та стабільна зарплата. Я будував будинок, водив дитину до школи, узимку їздив кататися на лижах, улітку – на море.

Потім все змінилося. Почалося з того, що в місті стали з’являтися дивні люди, їх було видно зразу. Вони були добре складені, однаково екіпіровані. Говорили не так, як люди в Горлівці. Саме з появи цих озброєних людей почався відлік того, що я називаю війною.

Почалися захоплення адміністративних будівель. Першим був захоплений міськвиконком. Далі був штурм Управління внутрішніх справ Горлівки.

Про це ми багато говорили з родичами, колегами по роботі, із друзями. Кожен будував свої припущення, чим це може закінчитися, коли відновиться мирна ситуація.

У місті стали з’являтися барикади, важка техніка, бронетехніка. Спочатку ми її особливо й не бачили, оскільки судити про це можна було тільки за наявністю слідів від траків танків на асфальті. Техніка ховалася в парках, в адміністративних будинках, на території автотранспортних підприємств. А потім, коли її вже заховати було неможливо, ми зрозуміли, що влада в Горлівці змінилася. І це, напевно, стало однією з ключових причин переїзду.

Сам переїзд відбувся влітку 2014 року, коли були звільнені Слов’янськ і Краматорськ, коли лінія бойових дій впритул наблизилася до Горлівки. Щоранку й щовечора, щоночі була чутна канонада. Ми розуміли, що бойові дії вже практично в Горлівці, бачили, як стріляє важка бронетехніка, і розуміли, що нормально підприємство в такій ситуації розвиватися не може.

Було прийнято рішення перечекати деякий час у Маріуполі. Ми планували, що переїдемо на тиждень, щонайбільше – на два, ну, місяць. І переїжджали з думкою про те, що тут пробудемо недовго. Не брали особливо ні особистих речей, ні якихось предметів меблів. Хтось знімав квартиру, хтось намагався жити в готелі, хтось у будинку. Ми це не сприймали як щось постійне.

Але з часом, із розвитком ситуації стало зрозуміло, що потрібно пристосовуватися й будувати своє життя на новому місці, що це все надовго. Це переселення, напевно, найважливіша подія війни, яка відбулася в моєму житті.

На підконтрольній території моя безпека як особистості, як людини забезпечується, гарантується. А на непідконтрольній я не можу собі дозволити відчувати себе спокійно, безпечно. Уже під час виїзду нам доводилося із серйозними конфліктами прориватися через блокпости й барикади, і це дуже сильно відбилося на моєму сприйнятті безпеки саме на окупованій території.

Ми тут живемо вже сім років. Гуманітарної допомоги ми не отримували й не зверталися. Намагалися розраховувати на свої сили. Але якщо говорити про організації, які допомагали мирним громадянам, переселенцям, то я б виділив дві інституції. По-перше, наша держава, яка так чи інакше організувала виплату матеріальної допомоги переселенцям. І багато моїх знайомих і друзів нею користувалися.

Також не можу не відзначити Фонд Ріната Ахметова, тому що ми всі бачили колони вантажівок, які везли гуманітарну допомогу. Багато моїх знайомих користувалися нею, а для багатьох це було важливим засобом, щоб просто виживати.

Війна не повинна змінювати людину, її світовідчуття. У будь-якому випадку треба зберігати позитив, треба думати про себе, про сім’ю, про колег, про друзів. І це розуміння є найціннішим за останні роки.