Любов Олександрівна з чоловіком усю війну прожили у Красногорівці, тому довелося їм нелегко. У 2014 році через голови почали літати та падати у місті перші снаряди. Ще недавно забезпечене і спокійне життя перетворилося на боротьбу за виживання без світла, води та газу під безперервним обстрілом. Виручала людей гуманітарна допомога від благодійних організацій. Головна мрія жінки – щоби закінчилася війна.

Ми з чоловіком постійно проживаємо в Красногорівці Донецької області. Поки була жива мама, їй допомагав Фонд Ріната Ахметова, дякую йому. Чоловікові шістдесят років, але пенсію йому не дали, бо у його трудовій виявили якусь друкарську помилку. Він переселенець із Донецька, там же й працював.

Зараз він знайшов роботу, хоча у нашому віці це складно, переважно приймають молодих. Раніше ми вдвох працювали у Донецьку, але через війну все втратили.

З початком військових дій ми залишалися жити тут, але на півроку виїжджали до Курахового, за 25 кілометрів від нас. Ми переїхали туди, бо чоловіка пообіцяли взяти на роботу, та потім йому відмовили. Лінія фронту знаходиться недалеко, тож за ці роки пережили багато всього.

Найчастіше із довоєнного життя згадується те, що ми працювали у Донецьку. Роботи було багато, тому що це був мегаполіс, і він був зовсім поряд. Дуже не вистачає того життя, яке у нас було. Чоловік родом із Донецька, там залишився будинок. Згадуємо, звісно, ​​все хороше. Були чудові часи. Ми їздили відпочивати, могли будь-якої миті поїхати у велике місто.

У нас у місті лише недавно відновили світло на вулицях. Весь час була темрява та постійні обстріли. Ми сиділи, як мишки у своїх будиночках. Це дуже складно. Коли сказали, що почалася війна, ми якось не одразу зрозуміли.

Я добре пам'ятаю перший день обстрілу (плаче). Ми були вдома. Снаряди летіли через нас і падали десь у місті. Ми тоді ще не розуміли, де і що, здавалося, що все падає поряд. Але потім виявилося, що це було кілометри за три від нас.

Того дня постраждала наша сваха. Про це боляче згадувати. Наш будинок, на щастя, не постраждав, єдине – трохи побило дах. Ми збирали уламки по всьому дворі. У нас будинок старенький, вікна маленькі, і все вціліло.

На той момент у нас не було підвалу. Мамі було 82 роки, їй було складно кудись ходити. Спочатку ми ходили ховатися до сусідів, у них добрий підвал. Але потім весь час залишалися в хаті, бо ніхто не знав, коли розпочнеться обстріл. Поки добіжиш до підвалу, можеш потрапити під уламки, тому вирішили сидіти в будинку.

Дуже сильно все змінилося. У нас були гарні заробітки, все було нормально. Але все змінилося буквально в мить. Ми стали жити по-іншому, виживати, як то кажуть. Років зо два у місті не було питної води. Ми стояли у чергах, щоб її набрати у пляшки, коли привозили. Три місяці, на мою думку, не було навіть світла. Благо, це було літо, ми на городах на грубках готували собі їсти. Потім, звичайно, дякувати Богу, стало трохи легше. Минуло вже стільки років війни, ми якось пристосувалися.

У безпеці себе не відчуваємо, трохи стихне, а потім знову стріляють. Досі немає стабільності.

Якось я поїхала до нашої квартири в багатоповерхівці і потрапила під обстріл. Бог мене зберіг, бо я нахилилася, щоб відкрити велосипед (я зачиняла його замком), і з п'ятого поверху полетіло велике скло. Це просто диво, що стояв стіл, і воно впало на нього. Мене сильно вдарило по голові, був струс, на голові не було частини шкіри. Це було дуже страшно. Скло могло розрізати мене навпіл. Дякувати Богу, Бог зберіг мені життя. У мене був сильний струс, я тиждень не вставала з ліжка.

Півтора місяці тому Червоний Хрест дав нам теплицю, щоби ми могли щось вирощувати. Він же допоміг із грошима на опалення. Мама отримувала допомогу Фонду Ріната Ахметова. Ми завжди були вдячні, бо ця допомога дуже рятувала нас. Найбільша мрія – щоб закінчилася війна.