Ірина чекала, що от-от стане легше і не хотіла лишати дім. Алі вибухи снарядів вибору не залишили – довелось евакуюватися у Запоріжжя

У мене п’ять діток і чоловік. Ми з села Любимівка, це Пологівський район. Мені 34 роки. Чоловік працює, я домогосподарка.

24 лютого чоловік був на роботі. Ми вийшли до сусідів і побачили, що техніка з «зетками» їде. Пішли до батьків. Страшно було, довелось у підвалі сидіти. Тільки ранком ми вийшли, щоб приготувати їжу, а діти так і лишились у підвалі – виходити було надто небезпечно.

Так ми потім і жили: слухали, де приліт, де виліт, і вирішували,  де ховатися і що робити.

У нас світла не було з четвертого березня, і досі немає. Воду качали люди. Харчі були, хліб також - у селі своя пекарня є, люди розвозили хліб.

Якось пішли з чоловіком вправлятися, і недалеко від нас прилетів снаряд. Цебуло останньою краплею. До того ж, нам сказали, що йдуть останні колони на виїз, і ми вирішили їхати.

Зараз ми у Запоріжжі. Куди колону пропускали, туди ми й виїхали. Боляче, що ми залишили наш будинок, дуже хочеться додому. Скоріш би це все скінчилось.