Олена Юріївна проживала у Маріуполі. Вона не відразу зрозуміла, яка небезпека загрожує місту і його мешканцям. Усвідомлення прийшло лише тоді, коли снаряд влучив у її під’їзд. Вони з чоловіком два тижні прожили у підвалі, і лише потім змогли виїхати

Мені 61 рік. Ми з чоловіком з Маріуполя. До війни жили дуже добре. Пропрацювали все своє життя, заробили собі пенсії. Але одного дня все змінилося. 

Ми до останнього не могли повірити в те, що відбувається, аж поки в наш під’їзд не прилетів снаряд. Він влучив у квартиру, двома поверхами вище нашої. Деякий час ми просиділи у підвалі, все ще сподіваючись, що цей жах закінчиться. Однак снаряди прилітали і в сусідні будинки. Тоді ми за п’ять хвилин зібрали документи і вирішили виїжджати.

Коли за селищем Моряків я побачила військового у російській формі, то ледь не втратила свідомість. Ми не очікували наступу з того боку.

Після двох тижнів перебування у підвалі чоловік захворів і побоявся їхати в далеку дорогу. Ми змушені були зупинитися у знайомих на Білосарайській косі. Вони прихистили нас і хоч трішки повернули до життя. Потім ми дізналися, що потрібно пройти фільтрацію для того, щоб поїхати в Україну. Кілька разів їздили в Мангуш, бо черга була така, що неможливо було пройти за один день. Після того, як заповнили всі дані, чекали. Зрештою поїхали в бік Запоріжжя. Серед поля у нас ледь не відібрали автомобіль. Нам дивом вдалося вблагати окупантів, щоб відпустили нас. Довго стояли у Василівці. До Запоріжжя приїхали опівночі. Я дуже вдячна поліцейським і лікарям, які нас зустріли і дали ліків, яких я дуже потребувала. 

Зараз скитаємося по квартирах. Не з усіма рідними можемо зв’язатися. Намагаємося хоча б щось дізнатися через інших про тих, які не виходять на зв’язок. 

Віримо, що перемога буде за нами. Тільки завдяки цій вірі і тримаємося. Здоров’я і сил хлопцям, які обороняють нашу землю.