Я з Авдіївки. Мешкали всі разом, родиною. Я жила з 2014 року всю війну вдома. А коли 24 лютого розпочалася друга війна, то 24 квітня на Великдень довелося виїхати. 

Труднощів вистачало. У мене три сини і три онука. Онук, син середнього сина,  виїхав з мамою аж у Нижньовартівськ. Я його вже давно не бачила. А у старшого сина в будинок в Авдіївці влучили три снаряди, повертатися немає куди. Він зараз у Києві. Там такий самий завод залізобетонних конструкцій, його туди послали у відрядження. Дружина десь у Чернівцях, у село виїхала. А син - у Костянтинівці. Він хоче переїхати у Кам'янське, щоб там працювати. А мені знайшли будиночок у Мирнограді. Власник виїхав за кордон, а я живу тут разом зі своїм цивільним чоловіком.

У мене велика родина. У моїх батьків було семеро дітей. Я сьома, остання. Мого старшого брата вбили 14 березня 2022 року. Їх бомбили. Бомба прилетіла, дочка встигла в коридор втекти, а він – ні. Йому осколки потрапили у серце і в печінку. Ховати його ми не їздили, похоронне бюро саме його поховало. 

У нашому будинку залишилося дві родини. Всі евакуювались. У першу війну мало хто виїжджав. Хоч і бахкало, хоч ми і ховались, але було багато людей. А зараз тільки дві родини залишились в нашому домі в Авдіївці. 

Коли бомбили Авдіївку "градами", ми з сином були вдома вдвох. Заховалися в туалеті. І відчуваю, що хитається дім. Я запитую: "Синку, мені здається, чи дім хитається?" - "Ні, тобі не здається". Це було найстрашніше – ти не знаєш, куди вони б'ють, і чи ти живий залишишся, чи ні. Коли вісім років живеш біля військових дій, звикаєш. Але другий раз стало дуже страшно, тому що вони почали бомбити саме житлові будинки. 

Я хотіла лишатися, але син мені не дозволив. Він постійно був у підвалі, з нього не виходив. Потім вийшов і наполіг на виїзді. 

Чоловік мій громадянський евакуювався. Був у пансіонаті у Слов'янську, потім ще кудись переїжджав. Аж поки не залишився без грошей і без роботи. Довелося йому повернутися до Авдіївки. А потім ми уже всі разом виїхали на Великдень у 2022 році. 

У мене досі камінь на душі. Ніякі свята не святкую. Дуже чекаю на нашу Перемогу. Мрію, щоб війни не було взагалі ніде по цілому світу. Це так страшно! Хто це не відчув на власній шкірі, не зрозуміє. 

Я все життя працювала на ЗБК (залізобетонному комбінаті), плити для будівництва робила. Бригадиром була. Тяжка робота і невелика зарплата, нехай і тяжко було, а все одно було прагнення до чогось. Якісь плани. А зараз - живеш день до вечора, і слава Богу.