Єрмакова Поліна, учениця 9 класу Берестівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Берестівської сільської ради Бердянського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Омельченко Наталя Василівна

Війна.Моя історія

Народилася я в невеличкому мальовничому селі Троїцьке на Бердянщині, неподалік Азовського моря. Там я жила зі своєю сім'єю щасливим та безтурботним життям, ніколи не замислюючись,  як кардинально може все змінитися. Ранок 24 лютого 2022 року. Як зазвичай, я прокинулася, щоб збиратися до школи, але туди я так і не пішла... Батьки сказали, що почалася війна. Я зайшла в інтернет і почала читати новини, не усвідомлюючи, що відбувається.

Ця невідомість мене лякала. Я сподівалася, що мине день-два і все закінчиться, наче страшний сон. Але коли почали одне за одним окуповувати села нашого району, я почала розуміти масштаб цих трагічних подій.

Коли почалося бомбардування Маріуполя, ми це все чули, бо він знаходиться на відстані менше ста кілометрів від нашого села. Там були наші рідні, і ми не мали з ними зв'язку, дуже хвилювалися за них. Також ми читали інформацію про рух військової техніки в нашому районі. Ставало дедалі страшніше. Ніколи не думала, що у моє життя може ось так раптово увірватися війна. Тільки тоді я зрозуміла, що це таке насправді і що переживають люди на Донбасі з 2014 року.

У перші місяці російського вторгнення в Україну ми не бачили у своєму селі ні ворожих солдатів, ні їхньої техніки. Я навіть почала виходити гуляти з друзями. Це трохи відволікало від думок про весь цей жах. Проте війна з кожним днем усе частіше і гучніше нагадувала про себе. Страшні звуки вибухів з боку Маріуполя та Волновахи майже не втихали ні вдень, ні вночі.

Згодом почали зникати український зв'язок та інтернет, лише з новин на телебаченні  ми дізнавалися про події в країні. Коли ненадовго з'являвся зв'язок, ми телефонували рідним, які живуть у різних областях нашої держави, щоб дізнатися, як у них справи.

Страх за життя рідних, тривога перед невідомістю не полишали нас ні на хвилину. Ще згодом почали зникати з прилавків магазинів продовольчі товари: люди купували навіть те, що до війни лежало там місяцями. Хліба не було ніде. Дріжджі стали дефіцитом. Але надія на закінчення цього жаху все ще не згасала.

 8 серпня 2022 року я з мамою та братом виїхали на підконтрольну Україні територію. Наш тато залишився вдома. Рішення виїхати було дуже нелегким, але необхідним. Ми навіть не брали з собою теплого одягу — сподівалися, що до зими повернемося додому. Виїзд був важкий і моторошний. На власні очі ми побачили тисячі людей в кілометрових чергах, які тижнями стояли на пропускному пункті.

Здавалося, що цьому не буде ні кінця ні краю. Побачені в "сірій" зоні знищені вщент окупантами села викликали відчуття страху та невимовного болю. А коли попереду замайорів український прапор, моїй радості не було меж.

Нарешті ми отримали відчуття свободи та вдихнули ковток свіжого, такого рідного українського повітря. Ми приїхали в місто Запоріжжя. Для мене було таким незвичним відчуттям, коли тобі більше не потрібно остерігатися військових і коли всі навколо розмовляють рідною мовою. На жаль, на сьогоднішній день ми не можемо повернутися додому, але продовжуємо вірити, що незабаром у нас з'явиться така можливість.

Зараз я знаходжуся за тисячі кілометрів від своєї домівки і моя історія життя продовжується тут, але частинка мого серця залишається в тих рідних місцях, де пройшло моє мирне, щасливе, чудове довоєнне дитинство.

Всі ці події навчили мене цінувати кожну мить життя, говорити “люблю” рідним, частіше обіймати їх, пробачати друзям, бо не знаєш, чи побачиш їх завтра. А ще я усвідомила, що матеріальні блага не такі важливі, як свобода та безпека моєї сім'ї, мого народу, моєї держави.