Наталія залишилася в селі під обстрілами – доглядала за хворим братом. Бачила, як гинуть люди. Настраждалася, коли заблокували пенсії, опинилася на межі виживання.

Пам’ятаю, в Ясинуватій я знаходилася, в мене мама померла. Я оформляла документи, і в цей час з’явилися блокпости, я не могла виїхати з дому. Так боялася, що тільки вночі доїхала до міста, боялася, що в мене машину відберуть.

До війни мама захворіла і 8-9 місяців була паралізована. Я маму поховала, хотіла повернутися на роботу до Донецька. Поїхала влаштовуватися, а мені телефонують. У нас же тут аеропорт поруч, тому мені кажуть, що в нас небезпечно. І я поїхала додому.

Сусідку вбило в мене на очах, міна залетіла просто в будинок

У мене брат-інвалід був удома, куди мені виїжджати? Зрештою, я нікуди не потрапила, не влаштувалася й залишилася без роботи. Років зо два, поки пенсію не відновили, ми практично від голоду вмирали.

Доводилося потім побачити багато чого. Я взагалі не з боязких, не сиділа в підвалі при обстрілі, але в мене всі сусіди сиділи в моєму підвалі, а я стояла на вулиці й дивилася, що, де, куди летить, щоб знати, куди потім бігти. Мою сусідку вбило в мене на очах, міна залетіла просто в будинок. Я збирала її по шматочках, а син її був у Києві. І тільки через два дні ми йому додзвонилися, щоб він приїхав.