Мені 39 років. Маю чоловіка, чотирнадцятирічного сина і шістнадцятирічну доньку. Ми жили в селі Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області. Коли почалася війна, чоловік був у відрядженні в Європі. Він тиждень добирався додому. А ми упродовж цього тижня ховалися в погребі. 

На початку війни у село не привозили продукти. Аптеки не працювали. Спочатку я була вдома, а потім вийшла на роботу. Керівництво зробило змінний графік, щоб у всіх була можливість працювати. 

Я добиралася на роботу автобусами з пересадками. З листопада отримувала дві треті частини окладу, а у грудні дізналася, що підприємство збанкрутувало. Зараз я без роботи. 

Сусіднє село було під обстрілами, Нікополь - теж. Тому, щоб убезпечити дітей, чоловік вивіз мене з ними в Покров, а сам повернувся додому. Я час від часу провідую його. 

Я щиро вдячна Фонду Ріната Ахметова за допомогу. Вона виявилася дуже своєчасною, бо у нас нічого не було. Ми досі отримуємо продуктові набори. Ще нам з донькою нараховуються соціальні виплати від держави, а сину – ні. У нас не було можливості подати його документи на паспорт. Через відсутність паспорта йому відмовили в матеріальній допомозі. 

Бентежить те, що в мене немає роботи, а діти не можуть повноцінно навчатися через перебої зі світлом та інтернетом. Ще й живемо не вдома. Звісно, родичі не виженуть, але все одно хочеться додому. 

Мрію, щоб війна закінчилася так само несподівано, як і почалася. Вірю в те, що ми переможемо й усе відбудуємо. Будемо з чоловіком працювати не покладаючи рук і давати своїм дітям усе, що можемо. І їх привчатимемо до праці, щоб вони жили краще.