Позарецький Спартак, 11 клас
Дніпровський ліцей №42 Дніпровської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шапошник Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

Моя історія розпочалася 2014 року, коли я з батьками мешкав у місті Донецьку. Навчався я тоді в першому класі, а після школи тато відводив мене на секцію хокею. Я робив перші кроки в цьому виді спорту і мріяв навчитися кататися на ковзанах та вміло тримати ключку. Те, що відбувалося в країні на той час, мені було не зрозуміло... Я продовжував ходити до школи і на секцію. Перший хокейний фестиваль проходив у квітні 2014 року на арені «Дружба», яка згодом була знищена через пожежу. Ті почуття причетності до гри і до великого спорту для мене були неповторні, хоч я на той час іще не дуже ганяв шайбу. Після закінчення першого класу в нас почалися канікули, і вже тоді долинали звуки вибухів з околиці Донецька до протилежного боку мого міста. Це було особливо часто чутно, коли я був у спортивному таборі з хокею. Усі юні хокеїсти та їхні батьки це чули, але не всі розуміли, що відбувається. Була надія: усе це незабаром закінчиться.

Згодом у серпні ми з матусею виїхали з Донецька до Маріуполя. У самому Донецьку тоді вже діяла комендантська година, багато магазинів та закладів почали зачинятися, людей усе рідше можна було побачити на вулицях. Уся українська атрибутика була замінена іншими кольорами – чорним, червоним, синім.

Коли я приїхав до Маріуполя, то для мене це був наче інший світ. Усе жило та рухалося. Місто було в жовто-блакитних прапорах, і для мене це було незвично бачити після Донецька. До другого класу я пішов у місті Маріуполі, і на святі першого дзвоника, як зараз пам’ятаю, лунала українська мова та незабутні пісні, від яких наче бігли мурахи по тілу... Невже я це міг забути? Через деякий час ми з матусею все-таки повернулися додому, до Донецька. На мій погляд, це було сумне, порожнє місто. Кілька місяців навчався у своїй школі і ходив на тренування з хокею, але на цьому моя історія не закінчується.

На початку січня 2015 року мої батьки по своїй роботі були змушені виїхати до м.Краматорська (після цього ні вони, ні я більше не поверталися до нашого рідного міста). Я залишився з бабусею та дідусем у Донецьку і саме в цей період до нас ще голосніше долинали звуки вибухів. Ми з бабусею від такого гуркоту ховалися в льоху і не знали, що нам робити далі, як не чути цього всього. Удень ми ходили з нею до школи, бо вона працювала там, і це була вже третя школа в другому класі, де я навчався. Нарешті настав час, коли мене відвезли до батьків. Це було 19 лютого 2015 року. Мій хрещений (брат моєї матусі) на своїй машині відвіз мене до найближчого до України блок-посту. На іншому боці мене очікувала матуся... Від радісної зустрічі вона плакала...

Виходить, більшу частину свого життя я прожив в іншому місті на орендованих квартирах. Свій будинок я вже погано пам'ятаю, але знаю, що там пройшло моє дитинство... Він залишився таким, як 9 років тому. Ті самі іграшки, мій улюблений конструктор «Лего» (його вже стільки зібралося за 8 років мого дитинства, що я його складав у велику коробку). У Краматорську мене оформили вже в четверту школу за цей навчальний рік, додавши при цьому : «Повчися в цій школі до кінця року, і ми повернемося додому». Але до повернення було дуже далеко…

Після приїзду я продовжував відвідувати хокейну секцію у м.Дружківка, але це були вже не ті тренування та не ті хлопці, з якими я грав. Після цього протягом восьми років, до лютого 2022 року, я продовжував навчатися в школі, залишивши хокей через те, що незручно було батькам відвозити мене до Дружківки. І я вирішив відвідувати секцію боксу та кікбоксингу, де мав значні результати, а також полюбляв заняття в зоогуртку. На канікулах з матусею подорожували містами нашої країни. І здавалося, що життя ніби триває. Але не для нас і нашої Батьківщини... Через військові дії, які наближалися до Краматорська, місто часто потрапляло під артобстріл. Ми з мамою, кішкою та собакою першого квітня 2022 року виїхали на евакуаційному потязі до Львова, потім на маршрутках до одного із сіл Івано-Франківська. За цей період в нашій Україні багато що змінилося. Тато з осені 2022 року служить у ЗСУ на Донеччині, а ми з мамою наразі мешкаємо в м.Дніпрі.

Чекаю якнайшвидшого звільнення наших окупованих українських земель від загарбницьких апетитів сусідньої ненависницької імперії. Плекаю надію, щоб наші захисники повернулися живими до своїх родин і та частина українського народу, що виїхала в далекі країни, повернулася, та з усіма почала відновлювати нашу поранену державу. Нам, українцям, є чим пишатися на нашій землі!