Масловська Ольга, 11 клас
Дунаєвецькоий ліцей №4, м. Дунаївці
Вчитель, що надихнув на написання есе: Сабадах Неоніла Павлівна

ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ

Події 24 лютого змусили хвилюватись усіх хто проживає в Україні, та українців закордоном. Хоч і були різні теорії та здогадки з приводу вторгнення, ніхто з громадян не очікував, що це відбудеться так зненацька, о п’ятій ранку. Це трагедія для усіх, проте кожен по-різному дізнався про неї. Особисто я дізналась про війну від мами. Коли вона мене розбудила, я побачила на годиннику 07:04. Проспала будильник. Щойно я хотіла сказати щось в своє виправдання, мама мене перебила словами, що нікуди йти не треба. Дивлячись на неї, на її стурбований т наляканий погляд, я зрозуміла – щось трапилось. Поки вона йшла за телефоном, щоб показати мені якесь повідомлення, я перебрала в голові купу варіантів того, що могло трапитись, та аж ніяк я не могла подумати, що вона покаже мені повідомлення про те, що ми не йдемо до школи, в зв’язку з подіями в країні. Я не одразу зрозуміла які події, спершу подумала що йдеться про підозру нападу, який мав відбутись ще 16 лютого. До мене дійшло тоді, коли подивившись у вікно я побачила літак, і по телевізору сказали: «Ми всіх переможемо». Перше що я відчула це розгубленість. Дивлячись новини про обстріли у Донецькій та Луганській області я засмучувалась, а потім дякувала, що це все оминає мою область, і тут промайнула думка, що на цей раз не омине.

Для моєї родини цей день означав те, що і для всіх. Був і страх, і надії, і прийняття того, що скільки б це не тривало, воно залишить слід, який буде важко стерти. Це, можливо, і забудеться з часом, та ніколи не пробачиться.

Цьому немає ні виправдання, ні прощення. Особисто для мене, цей день був розгублений і незрозумілий. Я не можу згадати все в деталях, але дуже добре пам’ятаю, що не відчувала сильного страху чи переживань. Чомусь в мені сиділа впевненість, що це все скоро закінчиться, і буде як було. Часом, ця впевненість, що була схожа на сліпу надію, боролась з розумом, який говорив, що не все так легко, як хотілось би. Я раптом зрозуміла, що якщо все закінчиться найближчими днями, все одно буде покладено багато життів. Не дивлячись на те, що саме цей день був початком трагедії, довгої і важкої боротьби яка триває до цих пір, я не можу назвати його найгіршим. В порівнянні з тим що було далі, можна сказати, що 24 лютого я витратила на усвідомлення, що все тільки починається, і не спішить закінчуватись.

Після 24.02.2022 перевернулось усе життя. Хоч і регулярних воєнних дій, обстрілів та тривог у моїй області не було, повномасштабна війна похитнула мої відносини з друзями. Сварки, які до цього траплялись рідко, стали невід’ємною частиною мого з ними спілкування, але на щастя, лише на короткий період часу. Про знайомих з інших міст важко навіть згадувати. Я все частіше почала відчувати їх відсутність у моєму житті, хтось закривався в собі настільки, що не можна було витягнути і слова, деяких полонив страх і вони то дзвонили в істериці просячи вислухати їх, то не відповідали на мої ж дзвінки декілька днів підряд, проте я їх розумію і ні в якому разі не хочу звинувачувати в чомусь. З близькими друзями, яких я бачила кожного дня, було трішки легше, але спілкування все рівно було напружене, особливо коли публікувались нові новини. Також були і ті, що одразу виїхали, і комунікація з ними значно погіршилась. Інколи я ловила себе на думці, що війна навчила нас бути сильними всередині, менш залежними один від одного та більш дорослими тих, хто ще залишався дитиною. Попри усі труднощі які могли виникати, дружбу, яка будувалась роками, все ж вдалось зберегти. За це можу подякувати не лише собі та їм, а і моїй сім’ї, для яких теж почались проблеми. Родичі, з якими раніше можна було поспілкуватись про все що завгодно, почали просити «астанавіть прізідєнта». Хоч і обірвати зв’язки ми змогли, на душі залишився неприємний осад, а з ним і нерозуміння того, як можна не помічати очевидне.

В підсумок скажу, що кожна людина поборовши страх, може навіть і з великої болі вичерпати натхнення, як це зробила я, і для прикладу хочу процитувати рядки з власного вірша:

Та я уявляю як дітям страшно
Що бачили ту війну
Бачили, як вбивають безжально
І їм зараз - не до сну
Мені було спокійно, я спала
Та знищити це хочуть
А я хочу, щоб вимкнули
Ту тривогу, що вже о другій годині ночі.»