«Син каже: «Мамо, якщо нас повбивають, нас знайдуть, поховають?»

Живу з батьками, двоє діток: племінник і мій син. Син на чотири місяці старший за племінника. Так вийшло, що сестра вийшла заміж. А чого Саша повинен іти зі свого будинку, якщо він тут виріс, народився? Вона приїжджає, а він живе з нами.

Зараз усім важко, а з дітьми — тим паче. Вони пішли до школи, в перший клас. Я не працюю. Отримую допомогу як одинока мати на Женю. Батьки в мене не пенсіонери, татові 60 років, мамі 55. Корову тримаємо, город. Ось із цього й живемо. Не вистачає. Дитина просить щось купити, а я не можу. Спасибі, хоч розуміє, що немає грошей. Хочеться їм, діти ж, то іграшку, то сік. У перший клас канцелярія обійшлася в 700 гривень! Це не рахуючи того, що потрібно одягнути, взути. 300 гривень туфлі, костюм 800 гривень, сорочечка 250. Важко жити, дуже важко.

Вугілля нам не везуть, дров не везуть, нічого нам не везуть. До нас навіть приїхати не можуть. Чому? Тому що блокпости. У посадку не підеш, бо там заміновано. Щодня щось думаємо, щоб від хліба до хліба вистачило.

Страшно. Стріляють – будинок тремтить. На дивані лежимо всі разом. Коли автоматні [постріли], чутно. Кожної миті боїшся, за дітей боїшся.

Коли почалася війна, в нас поле тут горіло поруч і стріляли. І так стріляли, що аж у вухах дзвеніло. У нас погріб поганий, нам ховатися ніде. Ми сіли так у коло всі: що буде, те буде. Що ми можемо вдіяти?

Сіли, а мій син Женя каже: «Мамо, а якщо нас повбивають, нас знайдуть, поховають?» Це нормально? Йому було тоді чотири рочки, коли це все почалося. І яка в них може бути психіка? Це жах, просто жах! Ось так і живемо, як на пороховій бочці.

Найголовніше — щоб діти були здорові. І війни цієї не було. Якби цієї війни не було, було б все по-іншому. Батькам спасибі, якби не батьки, я не знаю, як би я виживала.