Я живу в Запоріжжі. Маю чоловіка і сина. Син закінчив перший клас. Я працюю кухаркою у дитячому садку. 24 лютого приїхала на роботу, як завжди, о п’ятій ранку. Тільки почала готувати, як прийшов двірник і запитав, чи чула я вибухи. Тієї ж миті пролунав гул. Ми вибігли на вулицю й побачили, як пролетіло два літаки, згодом – ще три. 

Перша ніч пройшла більш-менш нормально, а потім почалася стрілянина, через що ми ночували у підвалі. Після тієї ночі син захворів. Потрібні були ліки, а до аптек стояли великі черги. 

Другого березня у мене був день народження. Того дня сестра, що мешкала в Пологах, зателефонувала, щоб привітати. Наступні півтора тижні з нею не було зв’язку. Увесь цей час я не знаходила собі місця. На щастя, в кінці березня їй вдалося виїхати. Зараз вона з двома доньками мешкає у Чехії.

Батьки живуть у селі Новомихайлівка Бердянського району Запорізької області. Воно окуповане. Вже близько трьох тижнів там немає мобільного зв’язку. Інколи з’являється інтернет – тоді батьки пишуть мені у соцмережах.

У мами цукровий діабет. Я вже кілька разів передавала їй ліки. Щоправда, мамі доводиться все довше і довше чекати на них. Першого разу їх довезли за тиждень, а наступного – за місяць.

Батько отримав контузію. Він порався по господарству, коли приїхала російська техніка і відкрила вогонь. 

Дитячий садок, у якому я працюю, облаштували для переселенців. Тяжко дивитися на людей, які все втратили і вимушено виїхали з рідних місць. Пам’ятаю одного чоловіка з Маріуполя, який дивився в одну точку і промовляв: «Лід, лід, лід». Я запитала, чи потрібна йому допомога. Він відмовив: «Все нормально. Лід, лід, лід». 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Я вірю в те, що Україна переможе.