«Таке відчуття, що мені просто взяли й вирвали серце»

2014 року в наш будинок влучив снаряд «Граду» – і вибуховою хвилею його накрило. Він не підлягає відновленню і жити нам ніде. 

Чоловік на шахті працював. Трагедія трапилася із нашою сім'єю 2014 року, у листопаді. Синові Артему було всього п'ять місяців, доньці Маші – п'ять років.

Спочатку в нашому селищі не було воєнних дій. У нас вважалася буферна зона, але літали снаряди по Бахмутській трасі в бік Луганська. Ми тільки чули ці «Гради». І думали, що нас ніколи це не торкнеться. У нас у селищі не ходив ніхто ні з автоматами, не їздили жодні танки, нічого.

Періодично чулися розриви вранці, в обід і ввечері. Ми знали, що в такий час краще не виходити, сидіти й нікуди не висовуватися. Навіть у вікна краще не дивитися. Було дуже страшно.

Ми майже не виходили на вулицю, хоч у нас город, свій двір. Звичайно, хотілося дихати повітрям, а не сидіти десь під стінкою… 

Підвал у нас небезпечний. Якось чоловік говорив: «Будемо сидіти в підвалі». Але я кажу: «Ні, хто звідти нас дістане?». Підвал у нас не такий, як у людей, не обладнаний.

«Трясло весь будинок, коли летів цей «Град»

Чоловік загинув 18 листопада. Його придавила вибуховою хвилею стіна будинку. Впала на грудну клітку.

Усе сталося ввечері. Ми лягли спати десь приблизно о дев'ятій. Листопад, темніло рано. Світло тільки вимкнули й почувся сильний свист. Трясло весь будинок, коли летів цей «Град».

Я підскочила до ліжечка сина, хотіла відтягти від стіни. І тут вибуховою хвилею мене відкинуло. Я впала, і все… У мене одна рука з головою стирчала з-під купи обваленої стелі, з-під будматеріалів.

Стінка впала там, де була ліжечко. Але дивом не потрапила на сина. Не обвалилося на нього нічого: ні шлакоблок, ні будматеріали. Тільки дошка впала, і Артемко отримав не дуже серйозні травми. Уся стіна впала на чоловіка, який спав на ліжку, і з іншого боку – на Машу, туди, де вона спала. Дочка відразу знепритомніла.  

«Я думала, що нас уже не буде всіх у живих»

Добре, що поруч були сусіди і що військові жили в селищі. На старій фабриці в них була база. Ні швидкої допомоги, нічого такого в селищі немає. Якщо щось трапляється, уся надія – тільки на українських військових, які допоможуть у лікарню відвезти. 

Я тільки періодами пам'ятаю, що люди прийшли, вони нас відкопували. Пам'ятаю, згодом я без цих усіх будматеріалів лежу. Непритомніла, шоковий стан був. Я думала, що нас уже не буде всіх у живих. 

Ми потрапили всі в різні лікарні. Я не пам'ятаю, як кого везли, напевно, теж була непритомна. Маша 20 днів лежала в комі, струс мозку. Артем теж був у реанімації п'ять днів – теж легкий струс.

Мене привезли в лікарню, вкололи щось, щоб я отямилася. Я відразу запитую: «Де мої діти? Де мої рідні?». Лікарі сказали: «Ми рятуємо життя дочки». А про Артема і чоловіка нічого не сказали. Говорили, що найбільше постраждала Маша, що вона в тяжкому стані.

У мене кровотеча відкрилася, розірвало селезінку, видалили. Поранило легеню. Я лежала в реанімації два тижні під апаратом, тому що дихати було дуже важко. Рідину викачували з легені.

«Фонд привіз ліки, і Маша вийшла з коми»

Маша була 20 днів у комі… Жодні ліки не допомагали, які були в лікарні. Слава Богу, наші родичі в інтернеті випадково побачили рухомий рядок, що Фонд Ріната Ахметова може допомогти дітям, які постраждали в АТО. Вони взяли всі довідки й надіслали електронною поштою. Доньці моїй ліки швидко привезли, і вона вийшла з коми. Якби не ліки і не допомога, яку вчасно надали, дитини б уже давно не було. 

Потім нам робили операцію в Харкові. Теж усе, що потрібно було, усі медикаменти Фонд Ріната Ахметова повністю забезпечив. І бинтики, і дитяча суміш, і памперси, і серветки – усе, і не тільки на операцію. Усе привезли для діток. 

Телефоном, звичайно, не можна було розмовляти в реанімації, а хотілося побачити дітей. Ми не бачилися місяць, поки не виписали мене з лікарні. Я зустрілася з Машею в Харкові. Поїхала потягом з Лисичанська до неї на операцію. Тиждень минув, батьки чоловіка приїжджали. Вони мені про нього нічого не говорили. Потім тільки сказали: «Та вже поховали…»

«Діти, навіть якщо голосно машина їде, вуха закривають»

Уже минуло п'ять років відтоді, як усе сталося. Однаково важко згадувати, намагаєшся не думати. Діти, навіть якщо голосно машина їде, вуха закривають. Однаково бояться шуму. 

У сім років Маша пішла до школи. У неї перша група інвалідності. Після операції дочка не могла нормально на ніжки ставати, тому що лежала довго. Ми ходили на масажі, і я їй допомагала, вона кульгала, хоч у нас і не було переломів. Їй просто паралізувало ліву сторону, коли була в комі. Ручка тепер у нас трясеться, вона неробоча. Нерв защемило дуже сильно. 

З 2016 від Фонду Ріната Ахметова ми їздимо на реабілітацію в санаторії. У Слов'янську були з Машею і Артемом. Їздили з дітьми від Фонду Ріната Ахметова на реабілітацію до Одеси, у Куяльник. І цьогоріч нам зателефонували з Фонду, сказали: «Ми вас наберемо, ви знову поїдете».

Нам дуже потрібна реабілітація. Власними силами я б не змогла поїхати. Якби не було Фонду Ріната Ахметова, ми б самі не змогли на трьох оплатити це все. 

«Я досі не можу заходити спокійно в будинок»

Війна змінює людину. Стаєш більш мужнім. Була сім'я – і раптом ти залишаєшся один і за маму, і за тата. Потрібно бути і мужнім, і хоробрим.

Ми переїхали. Не живемо ж зараз в Тошківці, хоч у нас в Лисичанську теж військові ходять. Батьки живуть у Тошківці досі. Вони кликали нас: «Давайте, може, будете жити з нами». Бабуся з дідусем уже старенькі. І в них, крім нас, нікого немає. Вони переживають за нас і хочуть бачити. Але я досі, коли приїжджаємо в гості, не можу заходити спокійно в будинок. Дуже страшно.

Ми на нашу вулицю не ходимо, вона від бабусі далеко. Ми були три роки тому. Там уже нічого не залишилося, навіть перегородки й ті попадали. Деревами заросло, травою. 

Для мене війна насамперед це страх. Одна річ – бачити в телевізорі, а самому пережити – зовсім інше почуття. Якби я знала, що таке станеться в моєму житті, я б не пережила. Мама і бабуся розповідали, що війна 1945 року і то не була така жорстока, як ця. 

Напевно, навіть якщо мине 30 років, і я буду жива, то це в серці назавжди залишиться. Ця страшна трагедія, яка трапилася з моїми дітьми. Вони ні за що постраждали. Таке відчуття, що мені просто взяли й вирвали серце.

Мрію передусім, щоб діти не хворіли, щоб були здорові, щоб сонце світило і було тихо навколо. Щоб ходити й не озиратися. Щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб було мирно в нас в Україні, не тільки в нашому місті, а й у всій країні нашій Україні.