Чернета Дарина, 2 курс, Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернюк Ірина Любомирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це миті страждань і муки, болю і сліз, надій і сподівань, крику і плачу, повітряних тривог і вибухів. Це сотні тисяч могил, в яких спочивають українці: ті, які захищаючи нас від навали нелюдів, покинули цей світ; це ті українці, які лягаючи спати, навіть і подумати не могли, що через російську ракету вони вже не прокинуться.

23 лютого 2022 року. Пізній вечір. Я, сидячи на своєму ліжку, вчу текст англійською мовою, бо повинна розповісти його наступного дня у школі. Я нервую і думаю про те, як же мені розповісти той клятий текст.

24 лютого 2022 року. Ранок. Мама, дуже налякана і стурбована, будить мене зі сну і повідомляє найжахливішу з новин: «Розпочалася війна». Вона, взявши мене за руку, веде до вікна, а там я бачу чорний дим і розумію, що війна вже зовсім поруч. Пізніше до нас з міста приїжджає моя тітка з дітьми, бо в селі спокійніше.

У той-таки час відбувається бомбардування Гостомеля, Бучі та Ірпеня. Ми, нажахані та налякані кадрами тих подій, думаємо, що скоро черга дійте до нас.  

Наступного дня кожен із нас зібрав свої речі, щоб у разі небезпеки тікати. Перші тижні я рахувала кожен день повномасштабного вторгнення і сподівалася, що цей жах от-от закінчиться. Спочатку я була дуже розгублена, я не знала як жити під час війни і як до неї пристосуватись.

У моєму житті були моменти, коли я опускала руки й зневірялася. З часом усвідомила, що не маю права зламатися. А тепер ця війна – це частина мого життя.

Повномасштабне вторгнення кардинально змінило моє життя. Тисяча днів війни навчили мене бути стійкою і рішучою, діяти швидко і чітко. Ця війна зробила мене сильною, а ще -  вона залишила сліди у моєму серці, які навряд колись зможуть загоїтись.

Одним із таких слідів є прощання з полеглими воїнами. Прощання з військовими завжди залишає по собі почуття порожнечі.

Стоячи біля труни, яка обгорнута у синьо-жовтий стяг, ти відчуваєш як біль пронизує кожну клітину тіла. Тихо колишуться прапори. Серед великого натовпу стоїть мертва тиша, і ніхто з присутніх не наважується її порушити. Священики відспівують полеглого, і кожна людина, стоячи на колінах, ледь чутно промовляє «Отче наш», щоб душа воїна знайшла собі відпочинок. Мати невимовно ридає над труною свого дитяти, яке давно-давно колихала і якому співала колискові.

Тепер її дитятко лежить у труні, йому співають «Царство небесне». У такі моменти  моє серце стискається від болю, а душу пронизує холод.

Моє ставлення до життя також дуже змінилося. Я ціную кожен свій день, бо розумію, що завтра може й не настати. Тепер ціную найпростіші речі – спокій, можливість зустрітися з друзями й усмішки найрідніших мені людей.

Вони роблять мене щасливою і відволікають від страшних звісток у стрічці новин.

А знаєте чому я вірю в перемогу України? Бо українці - найкраща нація у світі. 24 лютого 2022 року всі ми об’єдналися заради однієї спільної мети. Кожен із нас як тоді, так і зараз робить усе можливе задля спільної перемоги.

Патріотизм і  наполегливість українців – це фундамент цілісності нашої держави.

Моє нове життя, мій шлях триває вже 1000 днів. Ці дні були наповнені різними емоціями: як болем і зневірою, так і радістю, надією на краще. Кожен із нас є частиною цієї війни та кожен із нас є частиною нашої майбутньої Перемоги. Ці 1000 днів стали для мене справжнім випробуванням. Вони змінили мене.

Я пройшла шлях від страху за завтрашній день і зневіри до незламної віри в український народ. Я стала сильнішою. Ми стали єдиними.