Катерина В’ячеславівна встигла виїхати з Високопілля до того, як туди прийшли російські військові. За її будинком наглядали знайомі. Від них Катерина дізналася, що він згорів внаслідок обстрілу

Мені 38 років. У мене є чоловік і двоє дітей, віком до трьох років. Ми жили у Високопіллі Херсонської області. 

Зранку 24 лютого нам зателефонували з садочка й сказали, що не треба вести дитину, бо почалася війна. Ми ввімкнули телевізор і дізналися, що в багатьох українських містах підірвали військові частини й аеродроми. Потім ми обдзвонювали знайомих. 

Ми виїхали 11 березня, тому що російські війська були вже доволі близько. Доходили чутки, що вони вирушили до нас. І дійсно, наступного дня російська армія вже зайшла у Високопілля й почала обстрілювати селище. Чоловік відвіз нас на Захід України, а сам намагався повернутися додому, але дороги вже були перекриті. Він залишився у Кривому Розі, а через місяць і я з дітьми приїхала до нього. 

26 червня згорів наш будинок з усім майном. Про це ми дізналися від знайомих з сусідньої вулиці, які нагдядали за ним.

Того дня сусіди почули, як тріщить шифер. Прибігли й побачили, що то горить наша хата. Загасити пожежу не вдалося. 

Найскладніше було все кинути і разом з маленькими дітьми поїхати в нікуди, а потім - дізнатися про те, що наш будинок згорів. Треба вирішувати, як далі жити, бо тепер у нас нічого немає і повертатися нам нікуди. 

Приємно, що наше селище звільнили. Ще на початку вересня зайшли ЗСУ. Але російські війська досі продовжують його обстрілювати. Навіть не знаю, на що нам сподіватися.

Мої батьки померли, а чоловікові спочатку також були в Кривому Розі, а потім поїхали додому. Їхній будинок залишився без вікон і дверей та з пошкодженим дахом. Вони його трохи підремонтували й повернулися. Дуже багато знайомих виїхало за кордон. А я не захотіла. Чоловіка не випустять. А що я там одна з двома маленькими дітьми робитиму?

Мрію про свій будинок і про те, щоб у нас було все, як раніше.