Капуста Ольга, 15 років, Криворізька гімназія №21 КМР, 9-Б клас

Вчитель, що надихнув: Рокитенко Оксана Миколаївна

І знову осінь… Ніби, як завжди, падає золоте листя, в безкрайньому блакитному небі мрійливо кудись пливуть поодинокі хмаринки. Та раптом знов цей до болю знайомий звук, що лунає аж до самого серця. Оголошено повітряну тривогу! Цей пронизливий звук сирени, ніби повертає мене на самий початок цього жахіття.

Тієї ночі ми спокійно спали. Але ближче до ранку на телефон почали надходити повідомлення від друзів та однокласників. Здавалось, що це жахливий розіграш. В той час, як я читала повідомлення, несподівано пролунав гучний вибух, а за ним ще декілька. Стіни будинку здригнулися. Душа наповнилася страхом. Ось тоді я усвідомила, що почалося найстрашніше - війна. На кожному каналі телевізора транслювали жахливі наслідки від ударів по багатьом містам України, безперервно публікувалися останні звіти з місць подій та багато нової і жахливої інформації.

Почалась повномасштабна війна. Люди в паніці бігали по магазинах, скуповуючи продукти харчування, ліки та предмети першої необхідності. У домівках людей у кутку кімнати вже стояли зібрані валізи. В німому нерозумінні минав день, який я ніколи не забуду. Опівночі було оголошено першу повітряну тривогу.

Це був страшний і невідомий нам звук сирени. Мама стояла і дивилась у вікно на розгублених людей, які шукали укриття та не розуміла, що нам робити. А вже потім ми вирішили спускалися до укриття, притискаючи до грудей собаку, якій теж було лячно. Вона тремтіла від страху. Надворі було темно і холодно, лише зорі з місяцем освітлювали шлях. Люди в паніці бігли в невідомому напрямку. Ми стояли серед двору, не розуміючи, куди нам йти, а потім пішли додому. Перечекавши відбій, ми лягли спати. І хоча засинати було страшно, мені хотілося, щоб цей день скоріше минув.

Поступово я почала звикати. Над нашою домівкою не одноразово літали військові літаки, ворожі ракети. Лунали вибухи, після яких лишалися величезні стовпи диму. Минали дні, почуття страху мене не покидає й досі, але його стало менше. Загалом, з моменту повномасштабного вторгнення російської федерації на території України, в моєму житті сталося багато змін. Тепер я не маю змоги побачитися наживо зі своєю бабусею, тіткою та молодшою сестричкою, не можу зустрітися з деякими друзями, поспілкуватися, як раніше, з деякими однокласниками, пройтися по шкільному коридору... Наша сім’я довго вагалася, чи їхати з країни, як це зробили багато зі знайомих, але врешті-решт вирішили залишитися вдома, бо де ми будемо потрібні, як не на своїй землі? В такий скрутний час, ми допомагали переселенцям з інших областей, а також і нашій армії: збирали речі, допомагали продуктами, переводили кошти у фонд ЗСУ, мама шила військову амуніцію... Так і проходили місяці, ми всі чекали на нашу перемогу. Вся Україна слідкувала за подіями на фронті, раділи звільненню окупованих територій, оплакували загиблих героїв, які віддали своє життя за нашу свободу.

Раніше ми не замислювались, що для кожного означає мирне небо над головою, де не літають ворожі ракети, не цікавились, де знаходяться укриття… Але горе об’єднало нашу країну. Сьогодні мир – це те, за що бореться кожен з нас. І саме в наших руках доля і майбутнє України.