Наше селище вже називають привидом, тому що на вулицях нікого немає. Хоча зараз майже тихо, ніхто з тих, хто виїхав, не поспішає повертатися до своїх домівок.

 Переважно залишилися літні люди. А так, усе зруйновано, майже немає уцілілих будівель. У квартирах осколки були. У сусідської бабусі теж осколки у квартирі. Шифер нам привозили. Але покрити нема кому. Жодного вікна не було. У мене в будинку пічка прострелена. Постріляно все. На ремонт ніхто нічого не дає.

Це вже друга війна в моєму житті. Зараз порозбивали все. І установи б'ють. Будинки б'ють. Усе б'ють. Що це за війна? Не війна, а просто знищення всього майна. А взимку як було страшно! Тоді в селищі загинуло багато людей. Там людину вбило, там двох людей вбило. Молодих!

Довго в селищі не було ні світла, ні води. Зараз комунікації відновили. Так лягаємо спати й думаємо: Господи, хоча б не стріляли! А ситуацію в нас можу описати рядками з вірша Тараса Шевсченка. Як він писав:

«Село неначе погоріло,

неначе люде подуріли.

Біленькі хати, повалялись.

Стави бур'яном поросли». 

Ось ми зараз так живемо.