Будак Володимир, учень 10 класу Городоцького ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Перфільєва Наталія Вікторівна

Війна. Моя історія

Я розповім про те, як змінилось моє життя пiсля двадцять четвертого лютого 2022 року. Ця дата стала початком відліку нової доби у житті кожного українця, а в літописі України черговою чорною сторінкою. Біль, страждання, втрати рідних та друзів. Кожен українець відчув реалії  війни. Хтось прокинувся вже в окупації, хтось зіткнувся з окупантами, а хтось, на жаль, не прокинувся…

Я щасливий, що доля вберегла мене від втрати рідних, але жити під час війни дуже важко.

До дня повномасштабного вторгнення я був звичайним учнем. Активно займався спортом, туризмом та проводив час з друзями. Тому не звернув уваги на інформацію про загрозу війни, яка ширилась мережею інтернет та лунала з екранів телебачення. То був звичайний день. Прийшовши до школи, я був здивований відсутністю багатьох однокласників.

Відчувався неспокій та напруга. Ще більше, ніж зазвичай, мої друзі вдивлялися в екрани телефонів. Після першого уроку ще хтось пішов. Більш-менш розуміти ситуацію я почав під час другого уроку.

Саме тоді всі почали метушитися та збиратися додому, і я не став винятком, тому що зателефонував батько. Треба було терміново їхати з Енергодара у Запоріжжя, щоб забрати мою молодшу сестру та маму з лікарні. Дорогою додому ми бачили бронетехніку, яка їхала в бік обласного центру. Мені було дивно та лячно дивитися на БТРи та інші військові машини, що проїжджали повз нас та рухалися все далі. Тоді я ще до кінця не усвідомлював, що відбувається.

Це був мій останній день навчання у школі. З усього матеріалу за другий семестр 8 класу я опрацював небагато, бо до онлайн школи долучився аж у квітні.

Місто окупували третього березня. Я не можу описати своїх відчуттів тих днів. Одне я розумів чітко: це не книга чи кінофільм, це - моє життя.

У місті стало сутужно з їжею, неймовірно зросли ціни. На вулицях Енергодара з'явились озброєні окупанти. Вперше в житті я побачив, як літають ворожі гвинтокрили, почув звуки пострілів, вибухів.

Не можу сказати, що в окупації постійно жив у страху, швидше , що це були відчуття безвиході, суму та нудьги. Той період - сіра стрічка посеред кольорової кіноплівки життя. Ми намагались не виходити зайвий раз на вулицю. Кожна вилазка за продуктами була схожа на квест. Сестрі потрібен був особливий догляд, бо через травму хребта вона не могла ані ходити, ані сидіти.

Моя бабуся не виходила з дому через хворобу, тому я відносив їй продукти, які могли роздобути, і це стало для мене розрадою. Я був радий кожному такому візиту, ми багато говорили. Зараз вона перебуває у Польщі, її стан покращується, і це мене тішить.

Під час життя в окупації, незважаючи на тяжке становище, почав сприймати книжки по-іншому. У мирний час я не приділяв багато уваги художній літературі.  “Записки українського самашедшого”  Ліни Костенко  стали для мене новим форматом розуміння. Багато часу приділяв фізичним вправам.

Через пів року моїй родині пощастило вибратися з окупованого міста. Сьогодні я живу у маленькому містечку на Поділлі. Знову повернувся за шкільну парту, з'явились нові друзі. Але я сумую за бабусею з дідусем, які лишились в окупації та чекаю на зустріч.

Я переконаний, що війна стала тією зупинкою-кризою, з якою зіткнулося більшість українців. Тут ми всі повинні зрозуміти, можливо, переглянути свої цінності та цілі, сподівання та надії, відчути що нам потрібно , і чого ми хочемо від цього життя, та те, на що ми готові піти заради цього. Як на мене, то великою трагедією є те, що ця криза неминуча навіть для маленьких дітей, в яких війна забирає дитинство та життя.