Пономаренко Крістіна, 9 клас
Комунальна установа В-Піщанська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів м. Суми,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Вакула Ольга Федорівна

Війна. Моя історія

Життя — це як сторінки книги. Перегортаєш — і не знаєш, що тебе чекає. Ось так і в мене несподівано розпочався один із зимових ранків. Це сталося двадцять четвертого лютого 2022 року. Жила я на Сумщині в маленькому селі неподалік від кордону. Ще в середу ввечері я планувала, як наступного дня піду до школи, де мені так цікаво, буду веселитися з друзями на перервах. Але четвер розпочався непередбачувано. Була четверта ранку. Мене будить тато, крізь сон чую слова: «Доню, прокидайся, почалась війна». На цьому час зупинився… Я була злякана і не розуміла, що відбувається. Швидко надягла теплі речі, взяла до рук телефон і побачила багато повідомлень від друзів та знайомих.

Мені було тринадцять та я вже відчула холод підвальних приміщень, їх сирість, на власні очі побачила війну. Моя трирічна сестричка чула звуки вибухів і постійно питала маму: “Мамо, ми загинемо?” Проведені тижні в підвалах були не найкращими, і батьки прийняли рішення про те, що нам треба їхати звідси. І вже дев’ятого березня о шостій ранку я востаннє бачила свій дім. По дорозі в машині мене не покидала думка про те, що я залишаю рідний дім і чи повернусь назад взагалі.

Ми їхали довгих шість годин у переповненому людьми автобусі; усі були втомлені. Прямували до Полтави та раптом наш маршрут різко змінився, бо там почався обстріл, і ми поїхали до Лубнів, де вже нас чекала електричка з великою кількістю біженців.

Місць не було і люди сиділи на своїх валізах, долі, тільки щоб врятуватися від війни. Ми ще їхали стоячи, здавалося, безкінечних чотирнадцять годин, в електричці до Львова. Ноги вже заболіли через декілька годин. Була ніч. Ми бачили, як крізь темряву небо пронизували червоні смужки від ракет, які летіли над нашою електричкою. Страх настиг нас усіх, ми розуміли, що кожна хвилина може бути останньою. Переночувавши у Львові, ми поїхали до Польщі.

Уже в потязі думала про життя. Ще декілька тижнів тому я мала все: дім, їжу, воду, друзів, але на той момент не розуміла їх цінність, інколи жалілась на своє важке, як мені здавалося, життя з безліччю домашніх завдань та тренувань.

Йшли дні та тижні мого життя за кордоном, і я зрозуміла, що війна — це велике горе не лише для моєї родини, а всієї країни, цілого світу, що на полі бою гинуть кращі з кращих. Війна навчила мене бути стійкою, знаходити сенс у безцінних моментах, та, насамперед, підтримувати один одного, навіть на відстані. Я зрозуміла, що війна - це смерть, це руїни та страх втратити найдорожче…

Згодом я повернулась в Україну до тата, з яким живу і зараз, але “зимова” сторінка мого життя назавжди лишилась маленькою крижинкою в моєму серці. Та це обʼєднало нас і наповнило вірою, що обовʼязково настане час перемоги. Ця сторінка — уже моє вчорашнє, та чи зможу я його забути? Ніколи...